Глава 5. Блеквуд

18 вересня 2026 року

Ранок почався так само, як і більшість моїх буднів. Будильник задзвонив о сьомій, а вже за пів голини кухня наповнилася запахом свіжо-звареної кави. За вікном було прохолодно, але сонце обіцяло теплий день. Я швидко зібрался, прихопила сумку й, кинувши погляд на штучну лілію на книжковій полиці, мимоволі усміхнулася. Дорога до редакції минула спокійно. 
Першу половину дня я провела за комп'ютером, доробляючі матеріали. До обіду вдалося закрити одразу дві статті, відповісти на листи й навіть допомогти колезі з короткою заміткою. Джеймс лие схвально кивнув, коли я поклала останній текст на його стіл.

- На сьогодні модеш бути вільна.

Я усмізнулася, подякувала й повернулася до свого столу. Темно-синя тека вже чекала в сумці. Я знала куди поїду.
Місто залишилося позаду з кожним кілометром. Високі офісні будівлі поступово змінилися невеликими приватними будинками, а згодом і густими деревами, що росли обабіч дороги. За кілька хвилин попереду з'явилася автозаправна станція. Я звернула на парковку.
Заправивши машину, я вже збиралася їхати далі, коли погляд зупинився на невеликій кав'ярні.
Якщо вже й їхати до людини без запрошеня...То хоча б не з порожніми руками. Через пару хвилин я вже сіла в машину та поставила паперовий пакет і дві кави на тримач.

Навігатор повідомив, що я прибула. Будинок стояв осторонь інших. Невеликий, двоповерховий. Світло-сірий фасад, майже губився серед високих сосен. Подвір'я виглядало доглянутим, але без зайвого блиску. На веранді стояли два крісла й невеликий столик із книгою, залишеною відкритою сторінками донизу.
Я заглушила двигун. Серце чомусь билося швидше, ніж кілька хвилин тому. Я взяла сумку, пакет та паперовий тримач із кавою й повільно пішла до будинку. Зупинилась біля дверей та натиснула на дзвінок. Минуло кілька секунд. Я вже подумала, що нікого немає вдома, коли за дверима почувся швидкий тупіт. Наступної миті двері відчинилися. Великий золотистий ретривер одразу вискочив на ґанок, радісно виляючи хвостом. Лише за кілька секунд я нарешті підняла голову. У дверях стояв чоловік. Світле волосся було трохи скуйовджене, рукави темно-серої сорочки закочені до ліктів, а блакитні очі уважно й спокійно дивилися на мене. 

- Ваш пес дуже гостинний - я мимоволі усміхнулася.
- На жаль, він любить абсолютно всіх.
- Як його звати? - я кілька разів погладила пса по золотистій шерсті, а він задоволено заплющів очі.
- Макс.
- Дуже приємно, Максе.

Пес тихенько гавкнув, ніби погоджуючись.

- Це вам, - я простягнула йому паперовий стаканчик та пакет з круасаном.
- Мені?
- Не знала, що ви любите, тому взяла американо.

Вперше за весь час я помітила на його обличчі щось схоже на усмішку. Ледь помітну.

- Дякую - він взяв все те, що я привезла для нього.
- До речі..Я Хлоя.
- Ітан.

Я дістала теку з сумки та стиснула її міцніше. Настав момент, заради якого я приїхала.

- Я працюю журналісткою в Reven Hollow Post...

Я не встигла договорити. Його погляд змінився миттєво. Ніби він повернувся на два роки наза. Опустив очі на теку в моїх руках. Потім знову подивився на мене.

- Ви приїхали через стару справу? 

Я чесно кивнула. Він мовчав. Макс, ніби відчувши зміну настрою господаря, перестав виляти хвостом та сів біля його ніг.

- Вибачте - тихо заговорив Ітан - Але я не даю інтерв'ю.
- Це не для сенсації.
- Усі так кажуть.
- Я справді хочу зрозуміти, що тоді сталося. 
- Найгірше вже сталося.

Я нічого не відповіла. Не тому що не знала, що сказати, а тому що не зрозуміла змісту цих слів. Ітан зробив крок назад.

- Дякую за каву - його голос став спокійним - І прошу...Більше не приїжджайте.

Двері зачинилися майже безшумно.