Глава 4. Напередодні.

17 вересня 2026 року

Рапочий тиждень повернувся до звичайного ритму так швидко, ніби за останні кілька днів у місці нічого не сталося. Редакція жила власним життям. Хтось сперечався через заголовок нової статті, хтось вже вдруге за ранок шукав зарядний пристрій, а зі столу біля вікна знову зникла чужа чашка кави.
Я поставила сумку біля столу, увімкнула комп'ютер і відкрила матеріал, який потрібно завершити до обіду. Цього разу робота справді допомагала відволіктися. Через годину матеріал лежав в папці для Джеймса, а я нарешті дозволила собі видихнути. Телефон тихо завібрував. Ерік. Я відповіла майже одразу.

- Привіт.
- Не відволікаю?
- Якраз закінчила зі статтею.
- Тоді в мене є пропозиція. - він зробив паузу - Обід. Через двадцять хвилин.

Я глянула на годинник.

- Ти серйозно? В тебе з'явився вільний час?
- Якщо я не знайду його сам, то ніхто мені його не подарує.

Я всміхнулася. За ці роки в ньому майже нічого не змінилося. Навіть після безсонних змін Ерік завжди знаходив спосіб попрацювати ще трохи.

Ми зустрілись в невеликій кав'ярні за два квартали від редакції. Власниця знала нас давно. Навіть не запитуючи, офіціантка поставила переді мною холодну каву, а перед Еріком -  чорну каву без цукру.

- Ви тут часті гості, - усміхнулася дівчина.
- Ще зі школи звикли тікати разом на каву - відповів Ерік.
- Якщо чесно, тоді ми тікали не на каву - засміялась я, - А прогуляти останній урок фізики.

Ми ще довго згадували школу, учителів, випускний, однокласників, які вже давно роз'їхались по різних штатах. Я впіймала себе на думці, що вперше за останні дні по-справжньому рослабилась.
Ерік майже не згадував роботу. Розмова крутилась навколо звичайних речей: він розповідав, що його найкращій друг нарешті купив будинок, я скаржилась на рослину, яка вперто відмовлялася виживати в моїй квартирі, а він, звісно, запропонував купити штучну.

Повернувшись до редакції, я ще кілька хвилин розбирала пошту, відповіла на два листи й закінчила коротку замітку. Телефону без упину дзвонили, хтось знову сперечався через новий матеріал, а за сусіднім столом втретє шукали флешку. Я саме допивала каву, коли з кабінету визирнув Джеймс і покликал до себе.
Його кабінет майже не змінився за всі роки що я тут. Уздовж стін стояли високі книжкові шафи, підвіконня та стіл були завалені папками настільки, що я давно перестала дивуватися, як він взагалі знаходить серед них потрібні документи.
Джеймс надів окуляри й уважно подивився на мене.

- Ти як?
- Це питання як до журналістки чи як до людини? - всміхнулася.
- Як до людини.
- Вже краще.

Він кивнув. Між нами запала коротка тиша. Я зрозуміла, що саме час сказати те, про що думала пару днів.

- Джеймсе..Мені потрібна твоя допомога.
- Слухаю.
- Я хочу зустрітися з Ітаном Блеквудом.

Джеймс кілька секунд мовчки дивився на мене, ніби намагався зрозумітиЮ наскільки серйозно я це сказала. Потім підвівся зі стільця, підійшов до металевої шафи біля вікна й дістав із нижньої полиці товсту темно-синю теку. Він поклав її переді мною. Я повільно відкрила теку. Усередині лежали вирізки з газет, копії судових документів та коротка біографія. Під окремою скріпкою були прикріплені аркуші з адресою заміського будинку та номером телефону. Поруч хтось олівцем зробив маленьку позначку: Номер більше не обслуговується. 

- Це все, що нам вдалося зібрати два роки тому. За весь той час, поки справа була відкритою, він не сказав жодного слова. - Джейм зняв окуляри та потер очі. - Жодного інтерв'ю, жодного слова. Навіть після того, як з нбого зняли звинувачення.
- Думаєш, він погодиться поговорити зі мною?
- Ні.
- Дякую за чесність - я засміялась.
- Але це не означає, що не варто спробувати. - пауза - Тільки пам'ятай одну річ, Хлоя. Не їдь до нього за сенсацією. Їдь за правдою.

Я вийшла з редакції вже після шостої вечора. Вереснева сонце повільно ховалося за будинками, а місто поступово переходило у вечірній ритм. Люди поспішали додому, хтось забирав дітей зі спортивних секцій, біля кав'ярень збиралися компанії студентів. Я не поспішала. Уперше за кілька днів хотілося їхати без думок про дедлайни та роботу.
Проїжджаючи повз невеликий магазин товарів для дому, я раптом усміхнулася. Слова Еріка згадалися самі собою. Я ввімкнула покажчик повороту й завернула на парковку. У магазині було майже порожньо. Я повільно ходила між полицями, розглядала вазони, декоративні свічки й німнатні рослини. Зрештою зупинилася біля стенда зі штучними квітами. Лілії. Білі. Майже як справжні. 
Через декілька хвилин я вже сиділа в машині. Квітка лежала на пасажирському сидінні поруч з моєю курткою. Я швидко сфотографувала покупку й відкрила чат з Еріком. 
"Тепер у мене є рослина, яку навіть я не зможу випадково вбити"
Відповідь прийшла майже миттєво.
"Я ж казав, що це найкраще рішення. Вітаю з успішним досвідом у садівництві! :)"
Через кілька секунд на екрані з'явилося ще одне повідомлення.
"Якщо навіть штучна квітка раптом загине, я почну тебе боятися..."
Я закотила очі й відклала телефон. Посмішка ще довго не сходила з мого обличчя.

Додому повернулася вже тоді, коли над містом почало сутеніти. Поклавши ключі на звичне місце, я обережко дістала квітку з пакета й поставила її на книжкову полицю біля дивану. Чесно кажучі, виглядала вона навіть краще за попередню.
Я швидко перевдягнулась в домашній одяг, зробила собі вечерю й, прихопивши чашку теплого чаю, вмостилася на діван. На екрані телевізора автоматично запустився серіал, який я живилась вже кілька тижнів. Я стежила за сюжетом, навіть кілька разів посміхнулася з жартів головної героїні. Та коли серія добігла кінця, мій погляд мимоволі ковзнув на темно-синю теку, яка лежала на журнальному столику. Я не відкривала її. Вирішила, що деякі розмови краще починати без чужих висновків. Я хочу побачити цю людину такою, якою вона є зараз. 
Я допила чай, вимкнула телевізор і, вимикаючи світло у вітальні, ще раз поглянула на теку.