Глава 3. Похорон.

13 вересня 2026 року

Похорон Емілії Паркер проходив у маленькій церкві на околиці Рейвен Голлоу. Небо з самого ранку затягнули важкі сірі хмари. Здавалося, навть погода не наважувалась порушити тишу, яка панувала навколо.
Я заглушила двигун, ще кілька секунд сидла в машині, а потім потягнулася до блокнота. Чорна обкладинка вже трохи потерлася на кутах. На чистій сторінці написала лише кілька слів. Поставила крапку. І лише тоді вийшла з автомобіля. Біля церкви вже збиралися люди. Хтось мовчки стояв із букетом білих лілій, хтось обіймав заплаканих родичів. Журналістів було небагато. Напевно, більшість редакцій вже отримали все, що хотіли, ще на місці злочину. Але я не приїхала сюди за сенсацією. Мені хотілось зрозуміти, ким була Емілія до того, як її ім'я стало черговим заголовком.

Похорон тривав недовго. Священник говорив про світло, яке людина залишає після себе.  Усю мою увагу притягувала жінка в першому ряжу. Мати Емілії. Вона не плакала, лише міцно стискала в руках фотографію доньки. Коли люди почали повільно розходитися, я кілька хвилин просто стояла осторонь. Диктофон лежав у кишені пальта. Я десятки разів брала інтерв'ю у людей після трагедії, але щоразу перед першим запитанням відчувала невпевненість. Чи маю я право зараз турбувати цих людей? Я вже хотіла розвернутися й поїхати, коли мати Емілії сама підійшла до мене.

- Ви журналістка?
- Хлоя Беннет - я кивнула.

Жінка коротко подивилася на бейджік, який висів на моїй шиї.

- Якщо ви хочете написати про мою доньку... - жінка сильніше стиснула фотографії - Не пишіть про те, як вона померла. Напишіть про те, як вона жила.

Я відчула, як щось боляче стиснулося всередині.

- Обіцяю.

Я ввімкнула диктофон не одразу. Кілька секунд ми просто стояли одна навпроти одної. Жінка була виснаженою. Під її очима темні кола, а пальці так міцно стискали фотографію доньки, що кісточки побіліли. 

- Я не хочу забирати у вас багато часу, - тихо сказала я - Якщо ви не готові говорити...
- Якщо ніхто не говоритиме про Емілію, вона назавжди залишиться для людей лише черговою жертвою.

Я мовчки кивнула.

- Розкажіть мені про неї.
- Вона дуже любила квіти. Планувала остаточно переїхати до Чикаго після закінчення університету. Вже навість знайшла стажування.
- Виходить, вона була щасливою?
- Не зовсім, - жінка похитала головою та повільно перевела погляд на фотографію - Вона дуже боялась майбутнього. Боялась зробити неправильний вибір. Постійно думала, що недостатньо хороша. -  підняла погляд - тому ходила до психотерапевта.
- Це допомогло їй?
- Здається, так. Після кожного сеансу вона дзвонила мені і була спокійнішою.
- Ви пам'ятаєте ім'я спеціаліста?
- Доктор Сара Грейсон.

Я швидко записала ім'я в блокнот, машинально підкресливши двічі.

За кілька хвилин я попрощалася з родиною й повільно пішла до автомобіля. Сіла за кермо, поклала блокнот на коліна й ще раз перечитала записи.

Емілія Паркер.
24 роки.
Флористка.
Мріяла відкрити власну студію.
Психотерапевт - доктор Сара Грейсон.

У самому низу сторінки я дописала ще один рядок.
Чому саме вона?

Щось не давало мені спокою. Усі попередні жертви мали темні сторінки у своєму житті. Поліція ніколи не говорила про це офіційно, але журналісти швидко знаходили інформацію. Дівчина була іншою, і це лякало. 
Телефон, який лежав на пасажирському сидінні, завібрував. На екрані висвітилось знайоме ім'я. Лілі. 
Я відповіла майже одразу.

- Привіт!
- Не кажи, що ти зараз працюєш, - пролунало у слухавці замість привітання.
- Що сталося?
- Нічого. Просто ти другий день не відповідаєш на повідомлення, а новини сьогодні дивилося все місто. Я знаю цей вираз твого обличчя, навіть якщо зараз його не бачу.
- Лілі... - я тихо видихнула.
- Ні, не починай. Через пів години я буду в тебе. Вже купила піцу.
- Це шантаж. - я засміялася.

Виклик завершився. Я поклала телефон на сидіння та всміхнулася. Лілі була єдиною людиною, яка могла наказовим тоном сказати, що зараз приїде до мене і я навіть не спробую сперечатися. 
Дорога додому зайняла трохи більше десяти хвилин. Я відчинила  двері квартири, скинула кросівки й поклала ключі в керамічну тарілку біля входу. У квартирі було тихо. Я повісила пальто, поставила чайник і сіла за кухонний стіл. Блокнот опинився переді мною. Мої очі зупинилися на останньому записі. Щось нескладалося. Якби Ерік мав рацію, серійний убивця дійсно змінив свої правила. Але саме зараз? Після восьми однакових вбивств? Я перегорнула сторінку й написала новий заголовок. 

ЩО ОБ'ЄДНУЄ ЖЕРТВ?

Нижче почала складати список. Вік, професії, час смерті, месце, де їх знайшли, минуле. Коли я дійшла до Емілії, ручка завмерла. Навпроти пункту "Кримінальне минуле" я поставила великий знак питання.
Дзвінок у двері змусив мене здригнутися.
Я відчинила двері й одразу відчула знайомий аромат піци. Лілі, як завжди, зайшла до квартири так, ніби жила тут не менше за мене. Вона швидко скинула туфлі, поклала коробки на кухонний стіл і, навіть не запитуючи дозволу, відкрила холодильник.

- Нічого не змінилося, - засміялася вона.

Я лише знизила плечима. 
Моя квартира ніколи не була ідеальною. Невелика кухня плавно переходила у вітальню, де біля вікна стояв письмовий стіл, завалений блокнотами, книгами й роздруківками старих статтей. На підвіконні тілилися дві рослини, одна з них давно потребувала більше уваги, ніж я могла їй дати. На дивані лежав плед, який щоранку я обіцяла скласти.
Лілі пройшлася кімнатою, ковзнула поглядом по моєму робочому столу й уважко зітхнула. Вона не сказала ні слова про безлад. Вже давно зрозуміла, що марно.
Ми вичеряли майже мовчки. Розмова почалась з абсолютно звичайних речей. Подруга розповідала про роботу, скаржилася на начальника, та сміялась з кумедної ситуації, яка сталася зранку з її хлопцем Майклом. Я розказала про маму, Айві й мою обіцянку приїхати додому за кілька тижнів. Лілі вкотре нагадала, що я надто рідко відпочиваю, а я вкотре пообіцяла виправитися.
Коли годинник показував маже дев'яту вечора, Лілі почала збиратися додому. Провівши її до дверей, я ще кілька секундт стояла в порожньому коридорі. Квартира знову занурилась в тишу. Десь за вікном проїхала машина. Тихо цокав годинник. Я вимкнула світло на кухні й повільно пішла до спальні. Заснути вдалося не одраза. Перед очима знову й знаву з'являлося обличчя Емілії. А потім те саме призвище, яке Ерік вимовив лише один раз. Блеквуд. Я заплющіла очі.