Глава 2. Дев'яте вбиство.

11 вересня 2026 року
8:40

Холодний ранковий вітер ковзнув по обличчу, коли я переступила під ждовтою стрічкою. Усередині все завмерло. Місце злочину жило своїм життям. Криміналісти мовчки фотографували кожну дрібницю, судмедексперти щось записували у планшети, а кілька офіцерів знудженно прочісували теріторію навколо лавки. Я не поспішала. За два роки роботи кримінальною журналісткою я навчилася однієї ручі. Перш ніж дивитися на жертву, потрібно подивитися на місце, де її знайшли. Саме воно говорить найгучніше.

- Вона там, - тихо сказав Ерік.
Я перевела погляд. Дічина лежала на мокрій траві так спокійно, що від цього мені стало моторошно. Світле волосся розсипалося навколо голови, тонке світле пальто було акуратно застебнуте, а руки складені на животі так, ніби їм спеціально надали цього положення. Не було ні крові, ні слідів боротьби. Я сіла поруч.

- Скількі їй?
- Двадцять чотири, - відповів Ерік - Звали Емілія Паркер.
Я кивнула і дістала блокнот. Ім'я, вік, час виявлення, місце. Звичка записувати все давно стала сильнішою за будь-які емоції. 

- Що відомо про неї? - піднялась та встала поряд з Еріком.
- Працювала флористкою, закінчила Чиказький університет. Жила сама. Судимостей немає, скарг теж.
- Тобто... 
- Так. Вона не схожа на інших.

Я ще раз подивилась на дівчину. За два роки жодна жертва не виглядала випадково. Кожна мала темне минуле. Кожна колись комусь завждала болю. А ця... Здавалася звичайною.

- Щось змінилося...або хтось. - тихо сказав Ерік.

Я повернулась до нього. Він стояв, засунувши руки в кишені куртки і дивився не на тіло, а кудись в бік.

- Ти маєш на уваці наслідувача?
- Не знаю

Я мовчала. Він повернувся до мене.

- Але це вже не перший випадок, коли людина, яку колись підозрювали у вбивстві, знову опиняється десь поруч із подібними історіями.
- Про кого ти? - я насупила брові та вдивлялась в облича Еріка.

Він кілька секунд мовчав, ніби вагався, чи варто взагалі відповідати.

- Пам'ятаєш справу дворічної давності?

Я кивнула. Як її можна забути? Усі великі видданя тоді писали лише про одну людину.

- Блеквуд? 

Ерік повільно перевів на мене погляд. Його щелепа ледь помітно напружилася.

- Не люблю, коли вимовляють це призвеще.
- Чому?
- Бо саме я вів ту справу. - він важко зітхнув.
- І досі впевнений, що він причетний?
- Я впевнений лише в одному. - Ерік опустив погляд на тіло Емілі. - Деякі люди дуже добре вміють приховувати свої справжні обличчя.

Я нічого не відповіла. Ім'я Ітана Блеквуда я чула десятки разів. Колись його називали блискучим профайлером. Потім...головним підозрюваним. Справу закрили. Доказів не вистачало. Але місто, здається, так і не винесло йому виправдувального вироку.

- Думаєш, він повернувся? - запитали я майже пошепки.
- Я думаю...Якщо людина одного разу навчилася жити серед темряви, вона вже ніколи не стане колишньою.

11 вересня 2026 року
10:28

Редакція зустріла мене звичайним шумом телефонних дзвінків, стуком клавіатур і запахом свіжозваренної кави. Здавалося, ніби за ці дві години світ встиг повернутися до звичайного життя. Я кинула сумку на стілець, увімкнула комп'ютер і відкрила документ, який мала здати до вечора. На екрані миготів майже готовий матеріал про скорочення фінансування міської лікарні. Прочитала перший абзац, потім другий і зрозуміла, що не пам'ятаю жодного слова. Перед очима знову виникло обличчя Емілі Паркер. Її неприродно спокійний вираз обличчя і слова Еріка: "Вона не схожа на інших".
Я важко видихнула й відсунула ноутбук. Працювати сьогодні було майже неможливо. Мої думки знову повернулися до знайомого призвища. Блеквуд. Колись воно не сходило з перших шпальт усіх газет штату.

"Відомого профайлера підозрюють у вбивстві молодої жінки"
"Геній кримінальної психології чи холоднокровний убивця?"
"Чому поліція мовчить?"

Я пам'ятала ці заголовки майже дослівно.
Тоді я лише кілька місяців працювала у редакції. Після університету мені доручали короткі замітки, репортажі з міської ради або відкриття нових закладів. Я мріяла про справжнє журналістське розслідування, а справа Ітана Блеквуда стала найбільшою історією, яку тільки можна було уявити. Я навіть прийшла до кабінету Джеймса з готовим списком запитань. Хотіла поїхати до Блеквуда, поставити йому їх особисто. Не тому, що була впевнена в його вині, ні, навпаки. Мені здавалося дивним, що людина, яка роками допомагала ловити серійних убивць, раптом сама опинилася по інший бік розслідування.

- Ти ще надто зелена для такої справи, - сказав тоді Джеймс, навіть не піднявши очей від документів. - Це не інтерв'ю зі співаком чи мером. Якщо він справді винен, ти підеш до людини, яка, можливо, вбивця. Якщо ні - зламаєш життя тому, кого вже й так засудили без вироку.

Я тоді образилась. Дуже. Мені здавалося, що він просто не довіряє мені. Тепер я розуміла, що він мав рацію. Я так і не зустрілась з Ітаном, так і не поставила жодного зі своїх запитань. І, чесно кажучі, давно перестала про нбого думати. До сьогоднішнього ранку. 
Я машинально відкрила пошуковий архів редакції, пальці завмерли над клавіатурою лише на мить. Потім ввела два слова.

Ітан Блеквуд

На екрані одна за одною почали з'являтися статті, опубліковані два роки тому. Я відкрила найпершу.