Глава 1

18 березня 2024 року

Дощ почався ще до заходу сонця. Тепер він повільно стікав асфальтом, перетворюючи вузькі вулиці Рейвен Голлоу на дзеркало, в якому тремтіли жовті ліхтарі.
Жінка бігла. Не озиралася. Дихати ставало деделі важче, повітря різало легені, а серце билося так сильно, що заглушало шум дощу.
За спиною почувся ще один крок. Спокійний, наче той, хто йшов за нею, зовсів не поспішав.
Жінка різко звернула в провулок. Слизька бруківка, сміттєві баки, темрява.
- Будь ласка... - прошепотіла, хоча навколо нікого не було.
Кроки стихли, настала тиша настільки глибока, що вона почула власне дихання. Обернулася, зробила пару кроків назад.
Раптом з темряви виринула постать. Жінка не встигла закричати, лише широко розлющила очі. 
На мокрий асфальт із дзвоном упав срібний кулон. Дощ продовжував падати.

Через двадцять хвилин перший поліцейський автомобіль прорізав темряву синьо-червоними спалахами.

11 вересня 2026 року
Хлоя Беннет

Будильник задзвенів рівно о сьомій ранку. Я машинально простягнула руку до тумбочки й вимкнула його ще до того, як він встиг набриднути. П'ять годин сну вже давно стали моєю нормою, хоча мама досі вважає, що колись це мене доконає.
За вікном Рейвен Голлоу прокидається повільно. Осінь тільки починається, але в повітрі вже відчувається прохолода, через яку хочеться довше залишатися під ковдрою.
У такі ранки місто здається зовсім іншим. Спокійним. Ніби воно ще не встигло згадати про всі свої таємниці.
Після швидкого душу я вдягнула широкі чорні джинси та білий светр, зібрала волосся у високий хвіст і попрямувала на кухню. Поки кавомашина готувала мій звичайний айс лате, я відкрила чорний блокнот, який завжди лежить на столі. На першій сторінці було кілька недописаних думок, адреса занедбалого складу, номер телефону та великий знак питання, намальований біля чиєїсь фамілії. Я звикла записувати все. Іноді це важливі деталі для статті,  випадкові фрази, які я почула у кав'ярні, а іноді - думки, що недавали заснути. Цей блокнот знав про мене більше, ніж будь-хто. Закривши його, я поклала блокнот до сумки, взяла каву та клбючі від машини й вийшла з квартири.
Через пів години я вже їхала до редакції, повільно просуваючись вулицями міста. Радіо тихо грало на фоні, але я майже не прислухалася до голосу ведучого. Думки крутилися навколо матеріалу, який потрібно здати до вечора. На екрані автомобільної системи висвітилося знайоме їм'я.

Айві.

Я натиснула кнопку відповіді й усміхнулася ще до того, як почула її голос.

- Доброго ранку, міс Беннет. Сподіваюсь, цього разу ти хоча б поснідала?
- І тобі доброго ранку, малечо. Ти вже прокинулась?
- У мене зараз перша пара, тож іншого вибору немає. А от ти... - вона зробила коротку паузу. - Ти вже в машині, правда?

Я тихо засміялася.

- Як мама? - питаю голосніше.
- Учора весь вечер говорила про тебе. Каже, що ти вже місяць не приїжджала.
Посмішка повільно зникла з мого обличчя.

- Знаю...Просто останнім часом роботи стало набагато більше. - тихо позіхаю. - Передай їй, що я обов'язково приїду. Не цього тижня... але скоро.
- Я так і зроблю, але дивись, щоб цього разу не довелось вигадувати нову відмовку.

На кілька секунд між нами запала тиша.

- Мені сьоголдні наснився тато - пошепки сказала Айві.

Я міцніше стиснула кермо.

- Мені здається, він би пишався тобою.

Я не відповідаю одразу.
За вікном повільно пропливали знайомі будтинки, але думками я була зовсім не на дорозі.

- Дякую, Айві.

Ми попрощалися, я завершила виклик саме в ту мить, коли телефон знову завібрував.
На екрані висвітилося ім'я, після якого я вже знала - плани на день вже змінилися.

Джеймс Коллінз.

Мій головний редактор.

- Доброго ранку, Джеймсе.
- Якщо воно й було добрим, то вже ні.

Я мимоволі насупилась.

- Ще одна жертва. Північна частина міста. Старий парк біля річки.

Річка. Саме слово неприємно кольнуло десь під ребрами.

- Поліція вже там?
- Вже працюють. Але якщо поквапишся, встигнеш раніше за конкурентів. І, Хлоя... - він прокашлявся. - Це дуже схоже на його почерк.

Я мовчала. За два роки це ім'я майже перестали вимовляти вголос. 
У редакції його називали по-різному.
"Привид", "Той, кого не існує", "Серійник з Рейвен Голлоу".
У поліціїї офіційної назви не було. Але всі знали про кого йдеться.

- Я вже їду. - промовила та завершила виклик.

Два роки. Вісім убивств. Жодного затриманного. Жодної справжньої зачіпки.
Я потігнулася до сумки, дістала блокнот і швидко відкрила потрібну сторінку. Під списком адрес та телефонів було написано лише одне речення.

Він завжди залишає щось після себе.

Я написала його три місяці тому і досі вірила, що колись саме ця думка допоможе мені зрозуміти те, чого не бачить поліція.
Закривши блокнот, я ввімкнула покажчик повороту й різко змінила маршрут.
Редакція могла почекати. Мертві - ні.

Дорога до північної частини міста зайняла трохи більше десяти хвилин. Чим ближче я під'їжджала до старого парку, тим щільнішим ставав потім машин. Ще за квартал було видно синьо-червоні маячки, які розривали ранковий туман.
Я припаркувала машину біля узбіччя, схопила блокнот та попрямувала до натовпу. Жовта стрічка вже огороджувала частину парку. Поліцейські стримували журналістів, які навперебій намагалися поставити хоч одне запитання.