Дощ

Марічка перестрибувала через дві сходинки, тороплячись розповісти ворожці що дізналась. Вибігши на подвір’я вона почала роздивлятись навколо, діти вже майже всі поросходились, а небо було трохи темнішим ніж коли вона заходила додому. Побігла до майданчику, трохи післизнулась на піску, але тільки ледь ледь на колінки впала, одразу ж встала та нарешті дісталась до хатинки

- Ворожка, я знаю! Ворожка, - але в хатинці нікого не було, лиш посередині лежала паперова ворожка з чорнильною плямою. Марічка підняла її та поклала до карману, продовжуючи гукати подругу. Вона облазила увесь майданчик в її пошуках, але так і не змогла знайти, сівши на гойдалку, вона дістала з карману зім’ятий листок, - Ворожка-ворожка, знайти поможи, ворожка ворожка, дорогу вкажи, - це було майже підсвідоме, але на своє диво дівчина на розвороті побачила в кутку маленьку стрілочку, подивившись в той бік, вона побачила дерево, що нахилилось над річкою, по ту сторону тинка, який огороджував майданчик. Марічка обережно перелізла через нього та пішла до річки, оминула дерево навколо, але ніде не бачила Ворожки, навіть подивилась вгору, може вона на вітках сидить? Але ні, там були тільки пару пташок. Засмучена марічка підійшла до води, подивилась на той берег річки, там вона ще не бувала, і їй було цікаво що ж там, подумалось, що треба попросити тата відвезти, може Ворожка живе на тому березі? Потім вона глянула у воду, на своє відображення. Чомусь вона відчула, що більше ніколи не зможе знайти свою подругу. Пару тужливих сльозин покатились по її обличчю, разом з тим пішов легенький дощ, ніби віддзералюючи її почуття. Крупні сльозини впали у воду річки, та відображення в ній марічки замерехтіло, кліпнувши, вона бачила там вже не себе, а Ворожку, що світло посміхалась та махала їй. Марічка стояла дуже ошелешена, але коли подруга протягнула їй руку, то не задумуючись схопилась за неї, на диво матеріальну, та потягнула на себе, витаскуючи з води. Стільки шоку за один день вона ще точно не витримувала, - привіт, Ворожко.

- І тобі, Марічко, - та посміхалась, була уся наскрізь мокра, та трохи в водоростях, - як ти мене змогла знайти? - дівчина лишень протягнула їй паперову ворожку, у кутку якої все ще була стрілочка, - аа, то от воно що, дякую тобі, - вона відклала папірець убік та обійняла дівчину, - не треба було мені тоді на сонце вибігати, я вже думала ніколи тебе не побачу.

- І я думала, - Марічка почала плакати, обіймаючи подругу, так вони і просиділи кілька хвилин, та потім ворожка встала та підняла дівчину з землі, - То що ти дізналась, Сонце? 

- Мама каже що темрява плями може бути просто початком сну, бо коли засинаєш теж спочатку все темно, а потім бачиш кольорові картинки, - Марічка посміхнулась, - тож зі мною все точно-точно буде добре, - Ворожка полегшенно зітхнула.

- То й добре що так, - дівчата полегшено розсміялись, та дощ почав лити сильніше, вони ловили його теплі краплі обличчями, на язик, крутились під ним та танцювали, забувши про всі негаразди та проблеми, вони розкручували одне одного тримаючись за руки, стрибали від полегшення, та, впавши, знесилені, сміялись. Кожна хвилина поруч для них була неймовірно цінною, та особисто для них розтягувалась у дещо схоже на вічність. Та от Марічка почула голос мами, що кличе її. - Йди до неї, Сонце, вона шукає, - дівчина не дуже впевнено кивнула.

- А ти, чи я тебе побачу? - з надією в голосі спитала вона,

- Дурненька, звичайно, я буду тут, як зазвичай, в хатинці, - вони посміхнулись одна одній, обійнялись наостанок, та Марічка побігла до мами, що з парасолькою спустилась її забрати. Ворожка посміхалась їм услід, та потім підняла паперову ворожку, що вся розмокла, та верхній шар чорнил змився, а під ним чітко можна було прочитати: “Танок Доща і Сонця”