3

Панночка Роксоляна слухала балачки родичок та не зважала на них – тітки не хотіли, щоб вона була цього року русалкою польовою. Панночка тільки радувалась, що віночок їй нести – а кому ж ще? Чи не вона сама файна дівчина в селі? Покрутилась, озираючи себе – спідниця вишита, сорочка біла з мереживним білим шиттям, хустка з квітами, пояс широкий, ґердани червоно-чорні… Красуня! Личко біле, бо в полі не працює, брови чорні, соболині, волосся темне – мов шовк, а очі – стиглі вишні.

Тітка Наталя щось батечку шепотять, здається на Василя наговорюють щось, чи про його якусь родичку розповідають… а, неважливо, не буде вона теревені їхні слухати. Звела брови панночка, та й зробила вигляд що не чула. Подобався їй син старої Мотрі, дуже подобався. Але боялась вона, що віддадуть її за нелюбого, але з кошелем тугим. Один козак багатий, чула вона, хоче її сватати. Але не вірилось, що батько такий жорстокий та не зможе вона його вмовити… Але поки буде вона радіти святу. Радіти сонечку. Радіти життю. А там якось воно буде. Любить її батько, не зробить нещасною.

Останній день жнив. Осінь вже відчувалась у повітрі прохолодними вечорами. Павутинка літала в повітрі. Тумани повзли по-над річкою, вкриваючи скелі сизим маревом. Обжинки цього року багаті будуть, веселі – добре земля вродила, зима не страшна нікому. Клуні-стодоли приготували, урожай вже туди знесли, хати вибілили. Напередодні жінки хліба напекли та порося зарізали.

Останню гривку, сніп останній, де дух польовий живе, пишно складуть та остачу спасовою бородою зав’яжуть, чорнобривцями прикрасять, дідух той Роксоляна додому принесе, як усяка господиня, а сама вона вдягне золотий колосистий віночок та буде частувати женців. Батечко дідуха того берегти буде як святість до нового врожаю.

І наряджена панночка несла хліб, сіль та воду туди, де на ниві з пучечків незжатого колосся зв’язали спасову бороду. Але турбувало її, що тітонька Наталя та інші жінки якісь сумні були, та й Василь здалеку поглядав незадоволено, але Роксоляна тільки безмежну радість відчувала, сміялась дзвінко, і луною сміх її котивсь по-над полем, по-над левадами, розбиваючись о скелі, що нависали над річкою. І все село любувалось красунею.

Але в це свято, як казали пращури, тоншала межа між світами, і коли наблизилась до поля панночка, то потемнішало небо, майже чорне, грозове воно зробилось, і жовті колоски тремтіли від вітру. Люди залишились за пагорбом, цю дорогу їй одній пройти треба.

Толока з піснями зараз ходить по селу, люди гуртом святкують, чекають, коли їх панночка-русалка повернеться… Лунає здалеку пісня. "Зеленеє жито та й овес - тут зібрався рід наш увесь" – доноситься до панночки.

Це свято не тільки живих. Це свято пращурів. Дідух прикрасять калиною, стрічками червоними перев’яжуть, буде стояти до зими в каморі… до самого Святого Вечора. А тоді внесуть до хати, поставлять на покуті, і там йому й зимувати. Тоді злетяться души померлих, а вона, панночка, буде їм кутю з медом варити… Але зараз, коли дивилась вона на чорні хмари та скошене поле, здалося на мить, немов в іншій світ вона потрапила. І село з живими людьми, і річка – і все-все-все, що знала вона та любила… все залишилось десь у тумані. В світі, куди немає вороття.

Що за думки такі дивні? Роксоляна поставила гостинці на поле, вже хотіла йти – але ноги як до землі приросли. Зняла вінок, і немов щось підказало їй підняти його перед собою та зазирнути в нього… і в колі з колосків, немов у віконці якомусь чарівному, наворожилося таке, що панночка на місті заклякла. І зрозуміла – вінок цей не тільки прикраса.

Кістлява бліда жінка в білому танцювала серед поля. Вогненне волосся – руде-руде, мов ватра вночі – здавалось живим, зміями пасма золоті підіймалися над гострими худими плечами. І навкруг неї горіло все, палало, чорне все ставало, і попіл летів у повітрі, перетворювався на метеликів вогненних – і відлітали вони, майоріли над марою… А потім кружляли вдалині немов іскри чаклунського костру.

- Йди до мене,- пронісся шепіт, немов вітер прошелестів залишками колосся. – Йди танцювати… Йди танцювати… Перетанцюєш мене – подарую тобі посаг багатий! Йдеш? Йдеш…

Панночка ще в дитинстві чула про полудницю. Цей дух польовий літає у куряві вихорів у вигляді дівчини з довгим волоссям… Або косматою бабою ходить по полю – і поруч з нею нечисті скачуть. Справляють чортяче весілля…Можуть вони викрасти дитину малу, людині шию граючи звернути, чи ще чого наробити… І ще кажуть, що танцювати  вона може без втоми до вечірньої зорі… І якщо перетанцюєш її… отримаєш чого забажаєш. Або – якщо живий лишишся -  зазнаєш такого переляку, що все життя спати не зможеш та жахатися будеш навіть тіні. Крикливиця та ночниця ходить буде біля дому…

- Не треба мені твоїх коштовностей! – крикнула панночка, тримаючи вінок перед собою та дивлячись із захватом на примару. – Але є в мене одне бажання… Якщо станцюю, допоможеш?..

- А чого б не допомогти? – обдало дівчину жаром, і чорні обгорілі плями з’явились на сорочці, а дихання збилося від гарячого вітру. – Ставай до танцю!..

І панночка відігнала всі страхи та й пішла відбивати ритм, прислухаючись до музики вітру та намагаючись такт піймати. Чи не краща вона танцюристка в селі? Чи не горить її серце любов’ю, яка все на світі перемогти може?..