Глава 8 Рішучість та страх

Хлопець замахнувся сокирою і з силою вдарив по стовбуру. Лезо врізалося в дерево з глухим стуком, залишивши глибоку зарубку. Удар за ударом, він тримав рівний ритм, поки з кори не посипалися тріски. Дерево стояло нерухомо, але кілька зарубок на стовбурі вже стали помітними й дедалі глибшими.

— То… що це за місце? — обережно з цікавістю запитала дівчина.

— Ну… це ліс, тут здебільшого дерева.

— Я знаю, що таке ліс, — її трохи розлютив сарказм хлопця. Але в ту ж мить вона зрозуміла, що він говорить серйозно. — Я говорю про цей світ.

— А, ну… як би сказати, — Андрій зітхнув, немов намагався зібрати думки. — Це дивно — розповідати про те, що й так усі знають, але слухай. У нас є п’ять країн. Ну, тобто островів. Коротше, країна — це острів.

Він продовжив рубати дерево, не відводячи погляду від стовбура.

— Ти не хочеш продовжити? — відволікла його Крістіна.

Андрій подивився на неї так, наче вже все докладно розповів.

— А… ну так, слухай, — хлопець відклав сокиру. — На чому я зупинився?

— На п’яти країнах.

— Звичайно, п’ять країн…

—А в якій ми країні? — запитала дівчина, нетерпляче дивлячись на Андрія. Вона ледве стримувала хвилювання: інший світ, інша реальність, хто б міг подумати? Хотілося дізнатися більше, та, схоже, Андрій був не тим, хто розповість про історію, географію чи політику цього світу. Але що їй з того? Все одно її єдине бажання — повернутися додому.

Ми у Фортірії, — відповів Андрій, глянувши на навколишній пейзаж. — Останнім часом із країнами справи кепські. Коли я був малим, було п’ять: Фортірія, Аркан, чорт би їх узяв, Ефіріон, Тайронія та Лісантір. Але вже багато років триває війна.

Його голос став глибшим, наче він згадував щось болісне.

— Тайронці завжди вважалися найсильнішими. Їхній король, Влад… ну, всі його називають Тираном. Він вирішив, чому б не приєднати весь світ під своє правління.

— Що? Як це? Тут війна? Це жахливо, — прошепотіла дівчина.

— Так, — підтвердив він, опустивши голову. — Відтоді Ефіріон і Аркан стали частинами Тайронії. Наша країна нікому не потрібна. Вже багато років Тиран мріє захопити єдину непідкорену країну — Лісантір. Вони тримаються на межі, але я боюся, що це ненадовго.

Крістіна не запам’ятала всіх назв, але одне зрозуміла точно: вона у невідомому світі, де все виглядає, як у середньовіччі, і ще й війна всюди.

— І ти не боїшся? — запитала вона, відчуваючи, як їй стає страшно.

Андрій знову глянув на неї, і в його очах з’явилася іскорка надії.

— Боюся. Але ми повинні боротися за те, що вважаємо правильним. Навіть у найтемніші часи.

— Та блискавка… — раптом згадав хлопець, його голос став похмурим. — Це ти зробила?

— Я… сама не зрозуміла, що зробила. Мені було страшно, доки я не побачила, як дерево біля озера наче засяяло… ну, і я доторкнулася з цікавості, і сталася блискавка.

Іскра подиву блиснула в очах Андрія.

— Це… це просто неможливо. Такого не буває.

— Чого не буває? Блискавок із рук? У моєму світі це теж ненормально.

— Слухай мене уважно, — сказав він серйозно. — Магія дуже небезпечна. Багато безумців, які уявили себе чаклунами, бралися за магію, і краще тобі не знати, що з ними сталося. Магія вбиває зсередини.

Андрій виглядав знервованим, але й зацікавленим.

— Але ти… те, що ти зробила, лише доторкнувшись до чарстрома…

— До чого? — перепитала Крістіна, але хлопець продовжив.

— Такого не буває. Хіба що одна людина здатна на це, і краще молитися, щоб він про це не дізнався.

— Хто не дізнався? — Крістіні стало страшно. Вона в незнайомому світі, де панує війна, а хлопець, якого вона бачить уперше, говорить про магію та небезпеку.

— Хто не дізнався?! — голосніше перепитала вона.

— Помічник, — Андрій відповів із таким холодом і страхом, що Крістіна завмерла. Хлопець, із яким вона щойно розмовляла, здавалося, зник, залишивши перед нею зовсім іншу людину.

— Хто це такий? — від тону хлопця їй стало лячно.

— Я сам не дуже багато всього знаю, та він єдиний здатен керувати магією, хоча, напевно, був єдиним. — Хлопець дивився на дівчину, наче бачив перед собою якесь чудо. — Я чув, що навіть найвищі майстри Лісантіру, використовуючи аратон найвищої якості, не здатні зробити те, що ти зробила, доторкнувшись до чарстрома.

— Я не розумію, що таке чарстром та той аратон.

— Чарстром — це дерево, магічне. Воно служить як прохід, через який магія наче… я навіть не знаю, рухається чи протікає, — видно, що Андрій у цьому світі явно не був якимось розумником чи дипломатом. — А аратон… ну… це така дерев'яна штука, яку ти натягуєш на руку і можеш творити всілякі дива.

— А хіба магія не небезпечна?

— Так… ну… цей аратон… він служить для того, щоб магія накопичувалась в ньому і не нашкодила. Простакам як ми така річ недоступна, виготовляти її вміють спеціальні майстри, які точно не водяться біля наших країв.

У Крістіни розболілася голова. Забагато нової інформації, навіщо їй взагалі щось дізнаватися про це? Єдине, чого вона хоче — це повернутися додому й забути про все, як про страшний сон. Вона у світі, де панує війна, де ніхто не зможе її зрозуміти, та й хто взагалі їй повірить?

— Ти говорив про війну, — обережно сказала вона. — Тут небезпечно?

— Всюди небезпечно, — видихнув хлопець. — Але тут війни немає, Тирану не здалася наша земля, та я боюся… ненадовго.

— То що ж мені робити?

— Допоможеш мені зрубати це дерево, ну а потім подивимось.

Ліс наче говорив з нею, сонце крізь дерева майже не освітлювало землю, вітер трохи підхитував дерева, а пташки щебетали, як у казці, хоча вона й справді в якійсь казці, з якої пошвидше хоче вибратись. Весь день, на диво, було тепло, доки не стало вечоріти, а вони тільки зрубали дерево. Андрій так і не вирішив, в який бік краще, щоб воно впало, тому вони постійно міняли сторону, з якої хотіли зрубати побільше. Ставало дедалі холодніше, коли нарешті, після довгої та виснажливої роботи, дерево впало. Крістіна видихнула. Втома пішла їй на користь і трохи відвела тривогу, хоча в такій ситуації, як її, бути спокійним неможливо. “Чому я маю рубати це дурне дерево?” — подумала дівчина. Вона й так не може зібрати думки, навіщо їй щось тут робити.