Глава 6

Замок завжди здавався занадто великим, щоб приходити вчасно. Хоча для столиці наймогутнішої держави світу розмір був виправданий. Завтра йому, напевно, прийдеться покинути всю розкіш, весь гарний зручний одяг, велику і м'яку постіль і вирушити в багнюку та холод. Що ж, гаразд, чого не зробиш заради миру, якого так запекло прагне король. Як же нудно стало жити на цьому світі. Все життя опановуй бойове ремесло, щоб в результаті твій король жбурляв тебе куди йому заманеться, доки тебе не заколють чи не заріжуть. Методів втратити своє надважливе для всіх життя багато, а от зберегти його доволі важко — та це коли йдеться про звичайних вояків.

Завтра йому, швидше за все, прийдеться очолити військо, і краще вже йому, ніж тому вискочці, який думає, що він наймудріший на цьому світі. Ще не вистачало виконувати його накази. Хто очолить армію, він мав би дізнатися на королівському засіданні, яке відбувається просто зараз в іншому кінці замку, до якого доволі довго йти.

Хлопцю прийшлось встати з ліжка. Теплий та яскравий схід сонця освітлював простору розкішну кімнату, яка належить майбутній королеві Тайронії, наймогутнішій з п'яти країн. М'яке світло потрапляло крізь вікна, танцюючи на стінах і створюючи тіні від розкішних тканин, що висіли по обидва боки. Він одягнувся в коричневі шкіряні позолочені штани, білу сорочку та дублет в такому ж стилі, як і штани. Розчаровано вдихнувши, хлопець рушив до дверей.

— Давіде, — промовив сонний голос з-під покривала.

Тонкі промені сонця лягали на ліжко, відкидаючи сріблястий відтінок на розкуйовджене волосся дівчини, що злегка привстала, підпираючись обома руками об постіль. Її погляд був туманним, а голос — ледь чутним.

— Я вже тобі набридла? — запитала вона, трохи зміщуючи погляд, немов намагаючись розгледіти його, не зовсім прокинувшись.

— Не думаю, — відповів він, обережно посміхаючись. Його очі не залишалися спокійними, бо вже думав про те, що на нього чекає.

— Тоді повертайся і не відходь так далеко, — наказала вона, знову лягаючи на подушки, щоб прикрити себе від холоду ранку.

— Влад хоче мене бачити на засіданні. Думаю, така річ, як війна, мала б бути важливою причиною прийти хоча б під кінець.

— Мій батько багато вимагає, ти вже виграв для нього одну війну.

— Дві досі лишаються, з обох сторін вороги…

— Як і союзники, — перебила дівчина.

— Так, звичайно, — Давід усміхнувся, але відчував, як тиск на його плечах став ще важчим. — У будь-якому випадку я маю виконувати накази короля.

— Коли ми одружимось, я стану королевою, а ти королем.

— Я думаю, королівство згорить при твоєму правлінні.

— При нашому правлінні, — посміхнулась дівчина, але в її погляді промайнуло щось незвичне. — Повертайся швидше до мене.

Відлуння від його кроків здавалися довшими, ніж самі коридори. Протягом майже десяти років триває війна, а в бою він давно вже не був. Цікаво, скільки людей він вб'є цього разу, скільки йолопів спробують випробувати свою долю, накинувшись на нього з мечем в руках. Скільки невинних знову помре? Але байдуже. Їхні країни в цьому винні. Тайронія воює за мир, як і її союзники — Аркан і Ефіріон. Хоча навіть їхні війська не вистачить, щоб підкорити Лісантір. Ці хитрі покидьки не вийдуть у відкритий бій. Лише море їх захищає. Але це не надовго.

Завтра перед ним буде найважливіше завдання — захопити Фортірію. Навіщо тільки королю здалася ця богом забута земля, яка ніколи не зможе об'єднатися з своїм єдиним союзником? Хоча, мабуть, Лісантір і не потребував би їхньої допомоги.

Давід обома руками відкрив позолочені великі двері. Звук, який пролунував, змусив усіх присутніх замовкнути, звернувши на нього увагу.

П’ятеро присутніх сиділи за круглим столом у не дуже просторій, але все ж розкішній кімнаті. Все навколо нагадувало про велич цього замку. Одне місце було вільне поруч з королем.

— Давіде, — тихо промовив чоловік років п'ятдесяти чотирьох, з коричневою пишною бородою та довгим волоссям.

— Ваше величносте, — відповів хлопець чоловіку.

— Ми майже закінчили, але вже сідай, якщо прийшов, — спокійно сказав йому король. — Сподіваюся, у тебе була поважна причина не приходити.

— Звісно, — не помітно усміхнувся Давід.

— Ваше величносте, — вигукнув чоловік років сорока з лисою головою і сірими пишними вусами. — Я вважаю, що хлопець проявив неповагу як до нас, так і до вас. В світі війна, а в нього якісь там справи.

— Генерале, — тихо й спокійно звернувся до чоловіка король, — цей хлопець допоміг мені перемогти мого божевільного небожа й повернув Тайронії могутність, провівши мене прямо до трону. 

Давід подивився на генерала, нахабно посміхнувшись. Це йому явно не сподобалося. Король завжди цінуватиме його більше, ніж будь-кого з присутніх. Всі вони лише радять нісенітниці і лестять заради власної вигоди, в той час як Давід неодноразово доводив свою вірність на полі бою.

— Сідай, Давіде, — запропонував король, продовжуючи говорити своїм спокійним голосом. — Завтра ти візьмеш флот арканців і захопиш для мене Фортірію.

— Тобто ви все ж таки не відмовилися від цієї затії? — трохи розчаровано сказав Давід.

— Ми не можемо захопити Лісантір, — почав король. — За п'ять років ми програли двічі: коли наш напад об'єднаної армії на Лісантір увінчався крахом, і коли арканці не змогли взяти Фортірію. Я розумію тебе. Лісантір — головна наша ціль, але без магії нам це не по силам. І в нас обмежена кількість чарстромів, чого не скажеш про Фортірію. Давно нам треба було покінчити з цими мурахами, на яких ми просто не звертали уваги. Захопимо їх, і залишиться лише Лісантір.

— Хто б як не бився, — почав Давід, дивлячись на візерунки на столі, за яким сидів, — все одно в результаті головна сила в магії, до якої всі так і рвуться.

— Завтра ти поведеш військо, — король встав з свого крісла, упершись руками об стіл, на якому роздивлявся карту. — Ти захопиш Фортірію, спочатку спробуєш домовитись з псевдокоролем Мстиславом. Швидше за все, в тебе не вийде, але головне, щоб потім не казали, що ми безчесні виродки.