Глава 5

Все небо ставало дедалі чорнішим, звук тисячі кроків зливався в один, а червона блискавка хаотично панувала в темному небі.

Кріс з цікавістю дивилася на це, не розуміючи, що тут відбувається. Але серед усього хаосу навколо були двері — прості двері, наче до її квартири. Ввійшовши в двері, Кріс відчула, як всі звуки хаосу припинилися. Вона чула спів пташок та шелест трави, чула, як навкруги їздять машини. Вона опинилася під мостом біля річки.

— Це сон, — прошептала вона.

Вона знала, де знаходиться, але це місце їй вже снилося. Повільно, високо переступаючи росу, вона дійшла до річки. Так реально в сні вона ще не почувалася. Відчуття страху й цікавості перепліталися, але цікавість виявилася сильнішою.

Вона дотягнулася рукою до русла річки, відчувши її течію, яка різко стала рухатися на місці. Вітер пришвидшився, розкручуючи річку в різні сторони хаотичним рухом. Дівчина вирішила не ризикувати і забрала руку, відступивши на кілька кроків назад.

— Виглядає не дуже природно, — спокійно дивлячись на це, сказала вона. — Хоча це ж мій сон.

Вода почала закручуватися у форму спіралі, утворюючи вир, який почав набувати голубого яскравого відтінку, як і вся річка.

Дівчина зробила ще кілька кроків назад, доки випадково не відкрила двері спиною, в які провалилася. Відчуваючи вільне падіння спиною вниз, вона закричала, доки не впала в річку — голубу яскраву річку. Начебто зачарована красою, Кріс уже не боялася, лише спостерігала на небо, з якого виднівся теплий оранжевий захід сонця, що всіма силами пробивав свої золоті кольори крізь яскраво голубу воду, в якій, наче в космосі, летіла дівчина, доки не прокинулася.

Цей сон був справді дивним. Навіть після пробудження він здавався реальним, таке відчуття, що з нею це відбулося вчора.

Їй стало холодно. Вона завернулася в ковдру, якою не користувалися, бо вночі й так було жарко. Останнім часом вона відчувала втому, нічого не хотілося робити, а вийшовши на вулицю, дихати ставало важче. Погляд її був спрямований на стелю. Сонце тільки-но почало сходити, і рідкі промені, що здавалися значно яскравішими ніж зазвичай, пробивалися через жалюзі, світили просто в її обличчя. Кріс повернула голову, дивлячись прямісінько в джерело світла. За мить її погляд змістився на тумбочку біля ліжка, а на тумбочці лежав камінь, якщо його взагалі можна так назвати. Переливаюче світло, що плавно пульсувало в цьому камені, не давало відвести від себе погляд, а його ідеально гладка поверхня так і просилася, щоб його взяли. І Кріс це зробила. Вона підняла його над очима і просто дивилася.

— Цікаво, звідки у Вані ця річ, — подумала вона. — Може, він знайшов її в тій печері? Якщо так, то її треба повернути. Хоча яка користь від того, що я її поверну? І з чого взагалі цей камінь зроблений? Красивішого в житті не бачила.

Після екскурсії минуло вже два дні, а вона досі з теплом згадує слова Вані. Такого приємного їй ще ніхто не казав. Та чи справді вона заслуговує на такі слова? Чи справді вона заслуговує почути це про себе після того, як стільки часу просто спостерігала, як над бідним хлопцем знущаються? Їй стало соромно. Звісно, вона не така хороша людина, як думає Ваня. Вона добре пригадує свої думки, і співчуття до хлопця тоді не відчувала — їй просто було байдуже.
— Я лицемірка, — тихо й спокійно прошептала Кріс.

Вона відклала камінь, який їй хотілося тримати далі, і повільно заснула.

Прокинувшись, сонце світило їй в очі потужними променями, наче жалюзів і не було. Вона встала з ліжка, умилася й почала чистити зуби, одночасно намагаючись згадати сон, який вона точно пам'ятала ще кілька годин тому. Та зараз зрозуміла, що він її більше не хвилює. Їй байдуже, що їй снилося. Крістіна відчула полегшення, сама не знаючи, від чого. Їй не хотілося годинами порпатися в голові, думати про минуле чи про те, що її чекає в майбутньому. Це змусило її трохи посміхнутись.

Крістіна лягла назад на ліжко, відчуваючи, як м'яка ковдра обгортає її тіло. Вона знову закрила очі, спокійно вдихнула і включила музику в навушниках. Легкий звук гітари й синтезаторів розливався в її вухах, створюючи затишну атмосферу. Мелодія була м’якою і неспішною, наче сама реальність почала розтягуватися, дозволяючи їй на кілька хвилин забути про все.

Вона просто дозволила собі відпочити від думок, що не давали спокою останнім часом. Погляд знову зупинився на камені, який лежав поруч.

Крістіна не поспішала вставати. Вона просто лежала, слухала, і не відчувала потреби кудись рухатися чи робити щось. Їй було добре в цьому моменті.

Та все ж вона  піднялася з ліжка, взяла гітару, що стояла біля стіни. Вона відчула, як струни холодні, але це було звично. За півтора року гри, хоча вона й не тренувалася часто, їй вдалося вивчити кілька основних акордів. Вона ще не могла грати складні композиції, але прості мелодії виходили непогано. Вона зручно влаштувалася на ліжку, розташувала гітару на колінах і почала тихо перебирати струни.

Мелодія линула повільно, ритмічно, її пальці мимоволі йшли до знайомих акордів, що створювали легкий фон. Вона відчула, як музика огортає її, розслабляючи, але одночасно викликаючи якусь тугу, яку вона не могла пояснити. Вона почала співати, тихо, майже пошепки, щоб не почула бабуся з іншої кімнати.

— Серед усіх світів, будемо разом ми,
Та шлях я загубив, на осліп полетів,
Через тисячу миль, я тебе так хотів,
Та не було тебе, там де я прилетів... — тихо промовила вона, злегка запинаючись на рядках, бо була не зовсім впевнена в правильності слів.

Крістіна замислилася на секунду, чи справді це ті рядки, що вона чула у соцмережах, чи щось вона вигадала. Вони здавалися їй знайомими, але разом з тим, здавалося, що вона сама не зовсім розуміє їх значення.

Гітара звучала так просто, але кожен акорд викликав в її душі хвилювання. Вона відчула, як ця пісня, хоч і не зовсім її, приносить якесь розуміння того, що з нею відбувається.