Глава 4

Однотонні краєвиди змінювались іншими за вікном автобуса, який трохи підстрибував, їдучи по нерівній дорозі. Крістіна підперлася лобом до скла, спостерігаючи за нескінченними полями та кущами.

Вона майже не звертала уваги на одногрупників, які не втомлювались давати про себе знати у автобусі. День, на диво, був хорошим: всі дружньо спілкувались, незважаючи на те, що були роздратовані після довгої й виснажливої дороги — кілька годин потягом і ще година автобусом. Можливо, екскурсія в тому замку й виправдає це. Але як їхня група погодилася на це?

Вони майже приїхали. Усі були в очікуванні побачити замок, до якого так довго добирались, тоді як Кріс вже морально готувалась до зворотної, не менш довгої дороги додому. Автобус почав підстрибувати сильніше і частіше, що людей аж трохи підкидувало. Кріс аж трохи перелякалась, тоді як Вікторія, що сиділа біля неї, була на це байдужа — її увага була прикута тільки до телефону.

Автобус різко повернув ліворуч, і вид замку повністю відкрився. Велика фортеця викликала відчуття сили та величності, які швидко затьмарилися, коли Крістіна побачила купу туристів. Якби вони були відсутні, могло скластися відчуття, що вони перенеслися у середньовіччя. Ставало вечоріти, і легенький захід сонця додавав останнього штриха до всієї картини. Кам'яні стіни замку відбивали теплий помаранчевий відтінок, але внизу, під стінами, тіні вже збиралися в темні плями. Біля входу до фортеці товпились люди з фотоапаратами, а неподалік хтось голосно перемовлявся, порушуючи загальну тишу. Дівчина мимоволі подумала, як усе виглядало б, якби не було цих слідів сучасності: жодних рекламних банерів, пластикових огорож чи сувенірних крамничок.

— Виходимо, тільки не губіться, — пролунав голос учителя, і двері автобуса відчинились з коротким шипінням. Учні неохоче піднялися зі своїх місць, натягуючи рюкзаки на плечі. Дівчина востаннє кинула погляд на фортецю крізь вікно: тепер вона виглядала менш велично, більше як музейний експонат, де історія втратила свій голос під вагою туристичної метушні.

— Не знаю, як батьки змусили мене сюди поїхати, — вередливо сказала Віка.

— Не обов'язково одразу нити, — перебила Кріс. — Може, це й не таке погане місце.

— Це хто тут ниє? — заперечила Віка. — Ти сама всю дорогу жалілася, як хочеш додому, та ще й стільки ж жалілася на зворотну дорогу.

— Так, — підтвердила Крістіна. — Але ми нарешті тут.

Вийшовши з автобуса, вона зробила глибокий вдих. Повітря було свіжим, принаймні точно кращим, ніж у місті. Легкий вітерець приносив запах трави та старого каменю, що змішувався з ароматом землі. Голова трохи боліла, але вся її увага була прикута до замку. Стіни, здавалося, тиснули на неї з усіх боків, а величезні башти піднімались у небо, приховуючи останні промені сонця. Вона мимоволі затримала погляд на темних, облуплених каменях, що покривали замок. Місце справляло враження зупиненого часу, але саме це й викликало відчуття якоїсь незавершеності, немов історія продовжувалась би, якби не ця людська присутність.

— Невже тобі тут так подобається? — промовила Віка до Крістіни.

— А тобі ні?

— Та не дуже, — відповіла вона. — Замок як замок, я пропустила все захоплююче, що вчителька розповідала про нього в школі, після того як почула, скільки сюди їхати. Та й відколи ти почала захоплюватись такими місцями?

— Не знаю… А чому це не може захоплювати?

Вони ввійшли через головні ворота, з яких більшість людей вже виходило. На касі вчителька показала тридцять два квитки на телефоні, і всі зайшли в двір. Двір замку був просторий і величний, вимощений старовинною кам'яною плиткою, яка з часом потемніла від пилу і вітрів. Тут було тихо, лише ледь чутний шелест кроків туристів і відлуння голосів, що розчинялися у просторі.

Кам'яні стіни замку, покриті мохом та лишайниками, височіли з обох боків, створюючи враження замкнутого простору, де час ніби зупинився. Величезні башти піднімалися в небо, з їхніх вікон виглядали тіні, що ставали довшими під заходом сонця. У центрі двору стояла велика криниця, її стародавні камені покривалися мохом, а з-під них піднімався запах вологої землі. Біля стін розташовувалися скульптури, вже майже непомітні через вік і пошкодження, але все ще свідчення колишньої величі цього місця. На одному з куточків двору стояла лавка, де кілька людей сиділи, розмовляючи між собою. Легкий вітерець приносив запах трави та старого каменю, який змішувався з ароматом землі. У далині чітко вирізнялися ворота замку, через які проходили туристи, залишаючи сліди на бруківці, що через століття вже була стерта від безлічі кроків.

Вони пройшли через великі двері, що вели в темний коридор, і одразу потрапили в іншу атмосферу. Вогняні факели на стінах, що ледве освітлювали шлях, і важкі кам'яні стіни створювали враження, ніби вони справді перенеслися в минуле. Тиша, що панувала тут, здавалася неприродною, адже навколо них були багато людей, але ніби кожен рухався тихо, зберігаючи шанобливу відстань від історії цього місця.

Екскурсія розпочалася, і їх вчителька, що йшла попереду, почала розповідати про історію замку, його будівництво та значення. Вона детально пояснювала кожен елемент архітектури, звертаючи увагу на унікальні особливості, які збереглися до сьогодні.

— І ось тут, — сказала вчителька, вказуючи на вітражі в кінці коридору, — колись знаходилась головна зала, де проходили урочистості.

Крістіна йшла поряд з Вікою, уважно слухаючи, але частина її думок залишалася поза цією інформацією. Вона дивилася на стіни, порослі мохом, на старовинні кам'яні плити під ногами і відчувала, як час тут зупинився.

— Ну що, тобі хоч трохи цікаво? — запитала Віка, озираючись на Крістіну. — Вже не такий нудний замок?

— Не знаю… — відповіла Крістіна, затримуючи погляд на одному з виступів на стіні. — Я думала, буде цікавіше. Все виглядає як музей. Стрічки, огорожі, обмеження — це не дає відчути справжній дух цього місця.