Глава 1

Сон завжди закінчувався на найцікавішому місці, впринипі, як завжди так буває. Ця річка сниться їй нечасто, але явно більше, ніж потрібно. Цей колір води, який поступово змінюється на світліший, цей легенький вітер, який поступово перетворюється на ураган. Щось ще згадати було важко, хоча вона ніколи й не намагається. Крістіна могла лише пам'ятати, що в сні все відчувалося точнісінько так, як і в реальності. Одного разу вона навіть прокинулася серед ночі і точно знала, про що в тому сні йдеться, але це вилетіло з голови за лічені секунди. Та крім тієї річки їй снилися дивні силуети та теплі відтінки, найяскравіший захід сонця, який їй коли-небудь доводилося бачити, звуки, які їй коли-небудь доводилося чути. Все в тих снах було інакше, і пояснити це було неможливо. Та було ще дещо, що вона могла пригадати: те, що їй відчувати не хотілося — біль і страждання.

За два роки їй так і не вдалося нічого згадати, незважаючи на всі методи лікування, та це не так страшно. Психотерапевт сказав, що з нею все добре, можливо, колись пам’ять повернеться, а разом із нею й та пісня…

Як би там не було, та затяжна денна рутина не давала часто зосереджуватися на таких думках. Кожен день здавався ідентичним попередньому. А зараз ще й ті екзамени…

Будильник на телефоні не продзвенів, бо Крістіна встала раніше і вимкнула його. Перше, що вона зробила, це вмилася і почистила зуби. Йдучи тихо й обережно, щоб не розбудити бабусю, вона повернулася в свою кімнату, взяла капсулу з лінзами з тумбочки біля ліжка і поставила їх на стіл, де стоїть ноутбук в правому вуглу кімнати. Там лінзи одягати було найзручніше. Хоча зранку надягання лінз не можна назвати комфортним, окуляри Крістіна носити не хотіла. Їй не сподобалося, що вони можуть вплинути на враження від її зовнішнього вигляду на людей. Одягнувши світлі джинси та білу футболку, вона стала розчісувати своє довге чорне волосся, яке носила просто розпущеним, і зовсім рідко його зв'язувала. Дивлячись на себе в дзеркалі, вона вкотре звернула увагу на те, як її темно-сині очі завдяки лінзам отримали дещо світліший відтінок, та вкотре звернула увагу, що не виспалася. Вона могла б поспати на півгодини довше, та в такому разі не встигне дійти до коледжу пішки і буде змушена сідати на автобус. А рання прогулянка для неї була найкращою частиною довгого рутинного дня.

Вийшовши на вулицю о сьомій, Крістіна найперше звернула увагу на погоду. Вдень було занадто спекотно, як на середину червня, але зранку температура здавалася ідеальною. Ранкове сонце трохи сліпило в очі, доки щебетання пташок створювало ідеальну атмосферу хорошого ранку. Машини в цьому районі міста їздили не часто, а зранку їх взагалі не чутно. Але дівчині все одно, все одно вона не виходить на вулицю без навушників. Музика допомагала Крістіні відірватися від сірої реальності та рутини, музика не давала їй концентруватися на поганих думках, музика допомогла відчути себе вільною.

Крістіна нікуди не поспішала. В запасі в неї була ціла година, а приходити в коледж раніше в планах не було. Можна прийти максимум на п’ятнадцять хвилин раніше, але аж ніяк не на двадцять. Найбільше задоволення вона отримувала від музики, коли кудись йшла, або, ще краще, бігала по вихідних, але точно не тоді, коли чекала початку пари, сидячи за партою. Ще половина червня лишалася, щоб закінчився другий курс, і почнуться канікули, нарешті в неї буде час, щоб робити те, що вона хоче.

Подивившись на годинник, Крістіна трохи уповільнила свої кроки. Хоча скільки разів вона б не уповільнювалася, все одно рано чи пізно повернеться до свого звичного темпу. Зосередження на музиці не давало їй надовго зосереджуватися на швидкості ходьби. Вона вже майже підійшла до центру міста, де знаходився коледж. Але до першої пари лишалося двадцять п’ять хвилин, тому дівчина, перейшовши пішохідний міст, вирішила звернути направо, щоб пройтися по набережній. Пройшовши так п’ять метрів, вона зупинилася. Крістіна стояла рівно на протилежній стороні вулиці біля річки, де майже два роки тому знепритомніла. Вона часто бувала на тому місці в надії щось згадати, часто стояла там, намагаючись зосередитися на тих відчуттях, які відчувала тоді перед тим, як знепритомніла, коли просто стояла, дивлячись на бік протилежної вулиці в тій синій сукні, не звертаючи уваги на сирену поліцейської машини, слухаючи легенький вітерець, русло річки та шелест дерев навколо.

З цього боку на те місце вона ще не дивилася. Вона намагалася побачити себе збоку. Руками вона стиснула перила на краю тротуару, нахилившись трохи вперед. По руках пройшов легенький холод. Вітер став трохи сильнішим, ніж зазвичай. Дівчина зняла навушники, щоб послухати його. Вітер звучав так, наче грав однакові акорди разом з річкою. — Найприємніше, — думала вона, — щоб я хотіла згадати це ту пісню. Яка ж та пісня була гарна! — Кріс навіть навчилася грати на гітарі, та пісня в голову так і не прийшла. Якщо й було в тих спогадах щось приємним, то це та пісня. Крістіна думала про момент, коли вперше згадала її. Може, треба було підійти до того музиканта, якого вона бачила в той день? Може, це його пісня? Чому ж вона тоді це не зробила?

Що вона робила цілий тиждень, про який не пам’ятає, Крістіна так і не дізналася. В лікарні по телефону бабуся сказала їй, що вона була у Віки. Віка — це найкраща подруга з самого дитинства, напевно, єдина людина, з якою Кріс справді відверто могла поговорити. Та, розказавши Віці все, що сталося, Віка лише відповіла:

— В мене тебе точно не було, я б знала це. В ці дні ти поводилася якось дивно… точніше… дивніше, ніж зазвичай. Я почала хвилюватися, а ти мене запевняла, що з тобою все добре і ти кудись поспішаєш. Ну і після цього ти мене ігнорила… Я вже подумала, що ти на мене образилася, хоча за що на мене можна образитися?

Більше Віка нічого не розказала, тільки попросила в Кріс запевнити її, що вона точно на неї не ображена, і що вони знову найкращі подруги. В коледжі вони сидять за однією партою, та й навчання в цьому коледжі Кріс завдячує Вікторії. Коли подруга дізналася, що Крістіна не знає, куди йти вчитися після школи, вона почала всіляко вмовляти Крістіну йти в коледж, куди й вона.