Пролог

2 липня 2019 року

Звук поліцейської сирени змусив її прийти в себе. Крістіна стояла по інший бік вулиці, яка простягалася вздовж широкої річки, звук якої ніжно й плавно зливався з вітром, що шелестів деревами в околицях. Червоно-синє світло засліплювало їй очі, а вітер колихав її довге чорне волосся. Незабаром до будинку, навпроти якого стояла дівчина, під’їхала ще одна поліцейська машина, але Крістіну це не турбувало; вона просто стояла, дивлячись у нікуди, й не розуміла, що вона тут забула. Її беземоційне обличчя потроху ставало розгубленішим. Вона нічого не пам’ятала. Що з нею сталося? І як вона тут опинилася? 

Пройшло ще кілька хвилин роздумів, і Крістіна звернула увагу на сльози, які стрімко стікали з її очей. І це дівчині здалося природним, хоча вона й не відчувала смутку. Вона взагалі нічого не відчувала в цю мить: ні цікавості, ні занепокоєння. Вона просто слухала вітер, і навіть третя поліцейська машина, що щойно під’їхала до будинку, не привернула  уваги.

Ставало холодніше, обхопивши себе руками вона звернула увагу на темно-синю сукню, що була на ній. Це здалося дивним, адже сукні Крістіна носила не часто. Згадати, чому вона її одягла, не вдалося, і що було вчора, й позавчора, й ще раніше — вона не могла. Вітер минув, але холод залишився. Розгубленість пройшла, та натомість прийшов страх. Усвідомлення того, що все кепсько, накрило її занадто різко; в голові закрутилося сильніше, і ноги перестали тримати її на землі.

В перші секунди було важко відкрити очі. Палата лікарні здавалася їй занадто освітленою. Розуміння, як вона тут опинилася, прийшло не відразу. Намагаючись думати, в дівчини розболілася голова, та й усе тіло боліло, наче вчора весь день пропрацювала вантажником. Та думка про вчора викликала занепокоєння, адже вона досі не могла пригадати, що відбулося вчора та й взагалі весь останній тиждень, а може, й більше. Єдине, на чому можна було зосередитися, це на вчорашньому вечорі: над звуком річки, який викликав спокій, легеньким літнім вітерцем, що тихо гойдав її довге чорне волосся, над звуками машин, які перекривали звуки природи, і над поліцейською сиреною по той бік вулиці. Ці всі відчуття Крістіна дуже виразно пам’ятала, особливо в пам'яті вбилося відчуття страху, яке спочатку було абсолютно відсутнім, а потім різко з’явилося, викликавши в ній паніку. Зараз, напевно, їй було б також страшно, та голова занадто боліла, щоб вдаватися до деталей.

Ще хвилин десять Крістіна нерухомо лежала з розгубленим, блідим обличчям, дивлячись у стелю, поступово приходячи в себе. Вона вже детально продумала всі моменти, та два головні питання залишалися:

— Що зі мною трапилося? Чому я нічого не пам’ятаю?

Думати стало набагато легше, та проблеми це не вирішило; відповіді на питання були відсутні. Пролежавши так ще хвилин п’ять, Крістіні набридло. Вона хотіла відповідей, які тут не знайде. Вставши з високого лікарняного ліжка, Крістіна звернула увагу на біль у ногах, схожий на той, що вона відчувала після того, як ледве здала норматив з фізкультури. Але нарешті стати і розім’яти ноги було приємно. Повільно та обережно підійшовши до дверей, вона вийшла в коридор. На на неї зразу звернула увагу медсестра.

— Дівчино… — поспішливо звернулася медсестра до неї. — Я покличу лікаря, він до вас підійде, а доти відпочивайте.

Не встигла й Крістіна відкрити рота, як медсестра пішла.

Лікар не змусив себе довго чекати. Високий чоловік років за п’ятдесят викликав у неї занепокоєння, коли зайшов до палати. Але щойно лікар почав говорити, стало дедалі спокійніше.

— Що зі мною сталося? — нетерпляче запитала Крістіна.

— Вчора ввечері вас знайшли непритомною, — повільно й спокійно сказав лікар. — Ви втратили свідомість.

Для дівчини це не було новиною. Лікар продовжував:

— Швидше за все, це сталося через значний стрес та психологічні навантаження, які ви переживали останнім часом.

— Я пам’ятаю, як стояла біля річки, — повільно почала вона. — Пам’ятаю, як мені стало погано, і потім… потім я опинилася тут. — Крістіна зробила невеличку паузу. — Я не пам’ятаю, де і що я робила останній тиждень. — Дівчині знову стало трохи страшно. Помітивши це, лікар її перебив.

— Щодо вашої амнезії, — почав лікар, — це може бути результатом сильного стресу або психологічного напруження. Коли люди переживають значний емоційний або фізичний стрес, інколи їх пам’ять може бути частково або повністю порушена.

Крістіна дивилася на нього, все ще спантеличена.

— Тобто, я могла просто забути, що сталося?

— Так, — підтвердив лікар. — Амнезія часто виникає як захисний механізм, коли мозок намагається "заблокувати" травматичні або стресові спогади.

Крістіна виглядала розгубленою, і лікар продовжив.

— У вашому випадку, можливо, це сталося через те, що події, які ви переживали, були настільки емоційно навантаженими, що ваш мозок спробував захистити вас від цих спогадів. Це може бути тимчасовим явищем, і з часом ви можете відновити частину або всі втрачені спогади.

— Що мені робити далі? — запитала Крістіна.

— Я рекомендую звернутися до психолога або психотерапевта, — порадив лікар. — Вони можуть допомогти вам впоратися зі стресом і амнезією, а також розібратися в причинах того, що сталося.

— А зараз що робити? — безнадійним тоном запитала дівчина.

— Зараз можу сказати, що з вами все в порядку. Ми зробимо деякі обстеження, і ви можете піти, але… — це "але" чомусь зразу не сподобалося Крістіні, та лікар продовжував. — Оскільки ви ще неповнолітня, ми зобов’язані проінформувати ваших батьків або законного опікуна стосовно цього випадку і надати всі необхідні інструкції стосовно подальшого лікування.

Навіть сама не знаючи чому, Крістіна забула про свою бабусю. В кращому випадку її всю ніч не було вдома, в гіршому — цілий тиждень, який вона не пам’ятає. Дівчина зразу попросила телефон. Свій вона або загубила, або просто не знала, чи мала його взагалі. Набравши бабусю, Крістіна чекала менше хвилини, як та відповіла.