Глава 7

Приїхавши додому, Ярина ніби повернулася до реальності. Більше не було сліз і безглуздих надій, іноді навіть відвідувало відчуття, що поїздки до 
Львова не було. Іван Натанович перетелефонував через кілька днів і вибачився, за свою забудькуватість. Ярина щиро відмахувалася від вибачень професора, бо дійсно раділа, що замість нього зустріла Руслана.

І хоч  Руслан так і не перетелефонував, Ярині здавалося, що І Львів, і танго, і Руслан їй наснилися, але ж все було насправді, і вона продовжувала чекати дзвінка.

Перші кілька днів нового року пролетіли як один. Ярина закрутилася в кругообігу буденних справ: прибирання, приготування, святкування. Все як у всіх у ці святкові зимові дні.  

Та всі свята рано чи пізно закінчуються і повертаються будні зі своїми проблемами, задачами і дедлайнами. Ярина знову потонула у довідниках і монографіях. Поверталася додому пізно, притрушена віковим бібліотечним пилом. Сідала на кухні за горнятком кави з кардамоном, розгортала чергову плитку молочного шоколаду і дивилася на календар на стіні.

– П’яте січня, – промовила тихо, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами. – Мабуть, і не зателефонує…

Що його стримувало всі ці дні? Якби Руслан пішов вранці, залишивши записку з номером телефону, вона б подзвонила, щойно прокинулася. А він? Чи справді він настільки зайнятий? Чи складно викроїти лише дві хвилини вільного часу?

Може, його образила її втеча? Тим не менш, це було неввічливо. Навіть якщо вони ні про що не домовлялися, він уже дорослий хлопчик. Йому не личить ображатися, як підліток, і грати в мочанку.

-- Припини шукати виправдання, Ярино, -- з гіркотою сказала  сама собі. -- Він просто не хоче дзвонити. Різдвяні чари розсіялися, і він усвідомив, що Ярина йому не потрібна. Є стара добра подруга, з якою все зрозуміло і не потрібно заморочуватися. Мабуть, він з тих, хто боїться змін і спонтанних рішень.  Говорила так собі кожного дня, і все одно чекала, залишаючи маленький відсоток надії на те, що Руслан справді зайнятий. А потім і чекати перестала.

Наближався день передзахисту, тож впадати в апатію не було часу, а увечері сьомого січня приїхала мамина сестра  Марія. Мама помчала на вокзал зустрічати гостю, а Ярина залишилася накривати на стіл.

Тітка Марія молодша за маму. Зовсім не схожа на старшу родичку. Не мала звички повчати молоде покоління. Завжди було приємно ділитися з нею радісними моментами, які траплялися у житті. Ярина почувалася комфортно, довіряючи їй таємниці, які не наважувалася відкривати мамі. Марія знала про пригоди племінниці у Львові, і вирішила її морально підтримати.

– Привіт, люба моя! Яка ж ти гарна стала! —  заголосила тітка, щойно переступила поріг будинку.

-- Марусь, ми ж  бачилися півроку тому. Тож не вигадуй.  

-- Ох яка ти різка! Була таким милим дитятком, а зараз  палець у рот не клади - руку по лікоть відкусить.  

Мама метушилася на кухні, підігріваючи страви, а Ярина з Марією сиділи у вітальні і балакали про всяку всячину. Тітка про себе розповідала мало, більше розпитувала племінницю.

-- Ну,   ти як? Прекрасний принц не об’явився?

— Та мені немає коли про нього думати, — пожартувала Ярина, нещиро посміхаючись. — Захист скоро, стільки всього треба зробити. 

– Ох і розумна ти в нас, аж гордість бере… Та кар’єра не найголовніше у житті.

— Марусь, не починай, - нагадала Ярина, на що жінка тільки відмахнулася. 

— Які ви молоді зараз горді. Все чекаєте, що за вас хтось зробить перший крок. Може, ну її, гордість? Чого ще не зателефонувала сама?

— Ох, та я б із радістю, — голос Ярини затремтів, на очі набігли сльози, — немає в мене його номера.

-- Мда. Переспати знайшли час, а обмінятися номерами — ні. Ну, добре. Не треба тут вологу розводити. Давай я тобі на кохання погадаю? Сьогодні якраз можна. А я визнаний у нашому районі таролог, — підморгнула тітка і засміялася.

-- Ні, дякую, -- різко відповіла Ярина. -- Я вірю в науку, а не оце ваше все.

– Ох,  гляньте на неї! В науку вона вірить. А ретроградний Меркурій — дуже навіть наукова річ.

— А це тут до чого? — Ярина сумно хитнула головою і вперла погляд у темне вікно. 
Тітка дістала з сумки колоду карт, яку скрізь носила з собою. Кілька років тому вона  захопилася ворожінням і нумерологією. Ярина в ці казки не вірила, але опиратися Марії не було сенсу, тож покірно склала руки на колінах і приготувалася слухати передбачення. 

-- Так, подивимося, що в тебе робиться. Ти не бійся, я мамці твоїй не скажу! Знаю, вона не схвалює моє захоплення, -- Ярина посміялася з прозорливості жінки і разом із нею з цікавістю зазирнула у карти. -- Ну, і що я казала? Нареченого в неї немає... А це хто? Темноволосий, чорнобровий, на тебе дивиться прямо!

Вражена словами жінки, Ярина тупо дивилася у карти, але нічого, крім чудернацьких малюнків роздивитися там не змогла.

– Не тутешній наречений. Ось яка дорога від тебе до нього йде! Де знайшла такого?

-- Годі знущатися, — нахмурилася Ярина, — ти чудово знаєш, що він зі Львова.

– Добре, хоч не в чорта на рогах! Ми з тобою зараз про нього все дізнаємося.