Глава 3

-- Як ти живеш такий недолугий? -- нарікала Ярина, спостерігаючи за тим, як Руслан зрізає по пів картоплини і раз за разом намагається врізати не лушпиння, а палець.
– Не готую, – Руслан насупився.
-- Гаразд, у наш час їжу можна не готувати. Коли є гроші, можна замовляти готові страви і не чистити  картоплю.
– Дідо іноді готує, а я так… Можу вареники зварити.
– Ну хоч цвяхи забивати вмієш? 
- По-твоєму, я зовсім безрукий? -- Ярина подивилася на замотаний пластиром палець чоловіка і важко зітхнула. -- Кухня не для мене. А якщо полицю повісити чи кран полагодити – це я вмію.
-- Ну, вміти готувати чоловікові не обов’язково. Дружина буде борщ варити.
– Я борщ не люблю, – посміхаючись, сказав Руслан.
— Ти просто мого не їв! — похвалилася Ярина, — колись обов’язково зварю для тебе. 
Сказала і тільки після зрозуміла, що це прозвучала, наче вона йому в дружини набивається. Хотіла виправити ситуацію, і не придумала нічого кращого, ніж спитати:
– А якщо серйозно, то чому ти один? 
Цієї миті чоловік спробував приховати посмішку, але на його щоках з’явилися чарівні ямочки. Ярині здалося, що Руслан почервонів.
– А ти чому одна? Весела, розумна, гарна.
-- Та мені не до стосунків було. Спочатку університет, потім аспірантура, а потім якось не щастило…

Руслан з розумінням кивнув, подаючи дівчині гаряче молоко для пюре. Потім Ярина терла мак на кутю, а він сидів поряд і подавав інгредієнти. Якоїсь миті почало здаватися, що вони добрі приятелі, які зустрічають свято разом. От тільки Руслан був якимсь тихим, небалакучим.

Якщо він і підхоплював розмову, то незабаром знову змовкав, і заповнювати паузу доводилося Ярині.

-- Ти так і не відповів, чому один, -- нагадала дівчина.

-- Мені буває важко з жінками. Я не люблю багато говорити. Іноді це розцінюють як байдужість чи відсутність інтересу. Я не з тих мачо від чийого погляду дівчата миттєво скидають  білизну. 

– Таких, як ти описав, багато, –  заперечила Ярина. - А тих, з ким можна обговорити прочитану книгу чи прем’єру в опері, майже не залишилося. Це зараз не модно.

- Ти, часом, дисертацію не з психології пишеш? -- в'їдливо запитав Руслан.
– Ні. Але в людях дещо розумію. Не хвилюйся, ще кілька годин зі мною, і ти навчишся варити борщ і ліпити вареники. А за таким чоловіком дівчата в чергу ставатимуть.

Руслан знову окинув Ярину дивним поглядом, але тепер цей погляд був добрий, навіть сміливий. Здається, вони почали звикати один до одного.

Нарешті підготовка святкового столу була завершена. Салати нарізані, фрукти помиті. Залишалося тільки накрити стіл скатертиною і поставити красивий посуд. 

Настінний годинник показував за чверть п’яту. Вечеряти трохи зарано. Ярина дивилася на яскраві вогні гірлянд за вікном і в черговий раз замилувалася красою старовинної вулиці. Вона вперше у Львові і майже не бачила міста.

– А ти завжди у Львові жив? -- почала здалеку.
– Майже. Лише два роки в дитинстві жив у Луцьку.
– А я ось перший раз у вас, – сказала з сумним придиханням.
Руслан виявся на прочуд здогадливим і відразу запропонував прогулятися. 
-- Ти проведеш для мене екскурсію??
– Я не професійний екскурсовод, але дещо про рідне місто знаю.  Я швидко вдягнуся і підемо.

Поки Руслан вдягався, Ярина пройшлася кімнатами з цікавістю роздивляючись репродукції на стінах, велику бібліотеку, кахлі на старовинній пічці в кутку, доторкнулася до  важких оксамитових портьєр. Її мама не любила зайвого в облаштуванні квартири. Всі ці картини, вазочки, статуетки вважала збірниками пилу і боролася з їхньою появою в домі. А Ярина навпаки вважала, що милі дрібнички створюють затишок, і час від часу, гуляючи блошинним ринком, приносила додому якусь милу антикварну штучку. 

– У Івана Натановича красива квартира. Хоч кіно знімай, — засміялася Ярина.

Руслан лише усміхнувся, натягуючи джинси. Погляд дівчини впав на його відображення у вікні, і більше вид на вулицю її не цікавив. Не надто різко, щоб не привертати уваги, вона повернула голову, і милувалася сідницями, обтягнутими темними джинсами. Він вивертав чорну водолазку. Від кожного руху м'язи на його руках перекочувалися, привертали увагу. Такий гарний…

- Чи не  занадто відверто ти витріщаєшся? — посміхнувся Руслан, спіймавши погляд дівчини.

– Для випадкового знайомого ти надто ідеальний, – анітрохи не соромлячись, парирувала Ярина. -- Розумію дівчат, які намагалися тебе захомутати.

– Ніколи не зустрічав дівчину, яка так легко може зробити комплімент хлопцю.

– Маєш багато вільного часу, щоб годинами тренуватися в спортзалі? Чим ти заробляєш на життя?

-- Я працюю в сфері ІТ. Можу обирати зручний час для роботи.
– Ааа, — простягнула Ярина. -- Ясно.

Він розсміявся. Вперше за час, що вони провели разом. І це здалося Ярині таким щирим, хоч і звучало дуже тихо та зовсім недовго.

За хвилину вони вже стояли в коридорі. Руслан одягнув чорне кашемірове пальто і накинув на шию шарф. Після цього галантно допоміг дівчині надіти верхній одяг і трохи затримав руки на її плечах. 

Ярина відчула, як забилося серце. Певно, він почув нерівне дихання.  Чи побачив, як тремтять її руки, коли вона застібала гудзики? Звичайно, адже так таємничо вигнув брову.

Поки, звичайно, це все було більше схоже на жарт, але Ярина відчувала, що скоро емоції почнуть набирати обертів.