Глава 2

За дверима була абсолютна тиша. Ні звуку кроків, ні бурмотіння телевізора. Ярині чомусь здавалося, що старий професор має  коротати час за філіжанкою чаю з мелісою і переглядом старих новорічних фільмів. Чим довше вона стояла, тим тривожніше ставало на душі. Чому він не відчиняє? 
Нарешті почула звук кроків,  двічі повернувся замок і двері відчинилися. Ярина полегшено видихнула і в ту ж мить захвилювалася ще більше. 

Перед нею, спираючись об одвірок, стояв заспаний чоловік. В одних спортивних шортах.
Дівчина перевела розгублений погляд на чоловіка і по-дурному кивнула.

-- Ярина, - довелося представитися першою, тому що чоловік дивно оглядав її з ніг до голови, не поспішаючи знайомитися. Він дивився заспаними очима і явно не зрадів гостям.

-- Дуже приємно.  Руслан. Ви проходьте, я зараз одягнуся.

Ярині захотілося крикнути, щоб він не поспішав одягатися, але стрималася. Вона встигла роздивитися широку плечі і м’язи на спині. Руслан зник у кімнаті, а дівчина гарячково міркувала, хто цей чудовий красень і що він робить в квартирі професора. Руслан швидко повернувся до передпокою, де продовжувала стояти Ярина. Він встиг не тільки перевдягнутися, а й умитися, бо на лобі блищали краплі води, а заспані очі дивилися уважно і з інтересом. 

У нього було густе волосся відтінку темного шоколаду, великі сірі очі і прямий аристократичний ніс.  Привабливе обличчя псувала тільки щетина. Статурою Руслан теж міг похвалитися: ще коли він був без одягу, вона встигла оцінити  кубики пресу. 

— Вибачте, -- Руслан потягнувся до пальто і допоміг Ярині його зняти, -- з мене кепський кавалер.  Я не чекав на гостей, дідо не попереджав.

– І мені Іван Натанович не казав, що ви тут… Можна на «ти», до речі?

– Звісно, якщо зручно. Ідемо на кухню. Я зроблю чай. Чи хочеш їсти?

Після смачнючих пляцків їсти не хотілося, а от пити – дуже.

-- Я б не відмовилася від чаю, якщо можна.

-- Заварю свій фірмовий, - Руслан привітно посміхнувся і першим пішов кудись темним коридором.

У голові дівчини майнула думка, що він  з нею не щирий. Поводиться ввічливо, усміхається, але в душі мріє послати кудись, а не частувати чаєм.  

-- Нічого собі, - коли в приміщенні ввімкнулося світло, Ярина не змогла стримати захоплення.

У великій світлій кухні могла вміститися вся Яринина квартира. Красиві сучасні меблі сірого кольору з сучасним освітленнями не гармоніювали зі старою людиною, яка тут мешкала. У вітрині з прозорими дверима красиво сяяв кришталь, усілякі розписні тарілки та пара пляшок елітного алкоголю.
Був у кухні й великий обідній стіл із мармуровою стільницею та вазою з апельсинами. Недбало ковзнувши поглядом по вишуканих картинах на стінах,  Ярина підійшла до вікна.

Як і належить львівським квартирам, вікна тут були величезні.  Виходило на вулицю, що сяяла всіма кольорами веселки.

-- До чаю нічого  немає, крім сиру, --  сказав Руслан. – Підійде?

-- Так звичайно. Я не вибаглива.  Може, допомогти ? - чоловік мотнув головою, дістаючи з холодильника сир килькох видів.

Ярина присіла до стола, щоб не заважати господареві квартири. Він  увімкнув  чайник і заварив  дуже ароматний чай насиченого брунатного відтінку. 

-- А де професор? — Ярина зробила ковток і ледь втрималася, щоб не закотити очі від задоволення. — Ми мали обговорити правки до дисертації. Він скоро повернеться?

Руслан з недовірою подивився на Ярину, наче вона зробила помилку у задачці для другого класу.
— Дід поїхав у Косино. Вони з друзями кожного року їздять на цей курорт. Не пам’ятаю, щоб він зраджував цій традиції. Ти що, не в курсі?

Після цієї фрази Ярина  розгубилася.

Ні, звісно, вона припускала, що професор міг забути, про її приїзд, але мав би вже згадати і попередити. Тепер у  Святвечір вона опинилася в чужому місті з незнайомою людиною в порожній квартирі. 

— Навіщо тоді він наполягав, щоб я приїхала саме сьогодні? — Ярина ледь не плакала від образи. 

— Ну, знаєш, — він стенув плечима, — дід уже не молодий. Все частіше стає забудькуватий.

— Що мені тепер робити? Цікаво, я ще встигну на потяг до Києва?

Руслан підійшов до вікна і подивився на засніжену вулицю. Йому не хотілося, щоб ця дівчина, яка раптово звалилася йому на голову так само швидко зникла. Треба щось придумати, щоб вона залишилася. Сніг сипав все дужче, сильний вітер зі злістю жбурляв його у вікно і в обличчя перехожих, що поспішали до святково вбраних осель. У Руслана не було відчуття урочистості цього дня. День як день, як і всі решта днів у році. Друзів у нього майже не було. Віддалена робота унеможливлювала наявність колег, з якими можна скоротати самотній вечір. Він приїхав до діда, сподіваючись, що він згадає про родинні зв’язки і тому подібне , але дід був у своєму репертуарі. Спочатку дбав про свої інтереси. Руслан не здивувася і не образився. Так було завжди. І дід уже занадто старий, щоб міняти звички.

-- Я, звісно, не найкраща компанія на свята, - спокійно промовив чоловік, знизуючи плечима, але прошу тебе залишитися. Якщо тебе не чекає більш приємна компанія.

Він виглядав таким сумним і самотнім, що Ярині стало його шкода. Зустрічати Різдво в родинному колі — хороша традиція, яку вони з мамою і бабусею теж ніколи не порушують, але Руслан  такий гарний, що Ярина зраділа запрошенню, бо не хотіла так швидко з ним розлучатися. І мама, звісно, не погладить по голівці за такий вибрик. З іншого боку, хто як не мама, постійно довбе її за відсутність особистого життя. Якщо їй сказати, що Ярину запроив зустрічати різдво красень-львівянин, вона зрадіє і дозволить залишитися?