Розділ 2 Гл.2-4

Глава 2

День не заладився з самого ранку. Подзвонив прес-секретар з місцевого відділу УМВС і прискіпувався, з якої причини їхній матеріал пішов у номер змінений? І чому замість імені автора інтерв’ю, стоїть якесь чуже?

Марина Дармокрик намагалася довести, що матеріал цей вона відшліфувала лиш стилістично, аби був більш читабельним, а от щодо підпису…

– Ваше інтерв’ю занадто прилизане. Тож як на мене, хай краще стоїть нейтральний псевдонім, аніж сам керівник прес-служби бере інтерв’ю у свого шефа. Якщо є що сказати, запросіть для цього журналіста, або ж організуйте прес-конференцію. І тоді до вас буде більше довіри. Я вас переконала?

– Переконала. Але все ж я вас попрошу надалі не «самоуправнічати». Треба було мені подзвонити, щоб я з начальником це питання узгодив. Тож аби такого більше не траплялося і наш начальник не дзвонив вашому редактору, а той не викликав вас на килимок, надалі я прошу давати нам наші матеріали на звірку.

Марина розуміла, що вона перегнула палицю. Хоч вона й редактор ввіреного їй відділу, проте вона не мала права чинити, як головний редактор газети. Якби це дійшло до головного, отримала б на горіхи. І то перед усіма відчитав би, як дівчинку! Намагалася згадати той день, як все сталося. Так, вона мала намір додзвонитись до цього прес-секретаря й усе узгодити. А телефон, як на зло, був постійно зайнятий. Її мобілка розряджена та ще й гроші скінчились. А тут треба було негайно бігти на прес-конференцію. Після того думки помчались в іншому напрямку і вона просто про цих міліціянтів забула. Ось тому так і вийшло.

– Та, добре-добре, даватиму вам на звірку! Лиш будь-ласка, шліть мені на мою особисту пошту! – попросила. Зітхнула. Ох, ця звірка. Якби ж то вона постійно за Інтернетом сиділа! А то віддай на звірку зранку і до вечора назад матеріалу не видобудеш! Вона ж знає, які вони ці службісти зайняті. А які консервативні та прискіпливі! Що міліція, що військові. Всі, хто під командуванням ходить, однаково нудні й зациклені. Без відома зверхника самі навіть коми не поставлять!

Всі свої зв’язки вона зумисне переправляла на власну пошту, бо не хотіла, аби хтось з редакції читав її кореспонденцію. Не хотілося, щоби листи до неї висіли в пошті. Адже їй про це можуть не сповістити. У цій редакції можуть і зумисне замовчати.

Взяла до рук сторінку, щоб вичитати після редакторської та коректорської правки свою політичну статтю. Двічі бігала до коректора й узгоджувала деякі корективи. Домоглася свого, щоб поставити слова в реченні так, як було в її рукописі. Зміна порядку слів геть змінила наголос на тому, на чому хотілося наголосити. Матеріал же важливий. Про політичні чвари. Політика – взагалі річ складна. Марина давно для себе правило засвоїла, що з політики не можна випадати. Щось пишеш чи тримаєш паузу, однаково треба стежити за новинами і відслідковувати всі нюанси. Бо як тоді задаси питання на прес-конференції? А писати треба уміло й обережно. Особливо треба бути обачним з ущипливою чи колючою іронією. І, борони боже, перекрутити у прямій мові чиїсь слова, або ж чиєсь ім’я чи посаду.

Не встигла покласти сторінку, як викликав редактор.

– Мушу послати вас в обласну лікарню. Розберетеся там. Пацієнт на операційному столі помер. Родичі звинувачують хірурга і грозяться судом.

– Не моя це тема, Сергію Івановичу.

– Я знаю, що не ваша. Але, даруйте, більше послати нікого. А на післязавтра лаштуйтеся в тур до Львова. Там виступатиме опозиційна кандидатка в президенти. Ось їхній прес-анонс. Там все розписано. Марина нічого не встигла відповісти. Несподівано задзвонив телефон в сумці. Взяла той папір на стіл і мерщій вискочила з редакторського кабінету прямо в коридор. Телефонував Киріл Павловський з „Комерсанта”.

– Ледве до вас добився. Що у вас за зв'язок? Чи то телефон у вас такий? Якщо справа в телефоні, маєте подбати про кращий, бо як з вами працювати? Вранці не додзвонився, лиш тепер ось якимсь дивом… – нарікав чоловічий голос. – Кидайте все і мчіть на ринок. Там підприємці страйкують! Дайте нам коментарі з обох сторін. І не забувайте про гарячі деталі! І слухайте… Не кладіть слухавки… Маєте чим і як записати? Ні?  То я вам адресу есемескою скину…

– Ні-ні, ліпше я запишу! Чекайте хвильку, ручку візьму! – Що могла сказати Марина? Що її телефон такий старий, що повідомлень не приймає? Мерщій встрибнула в редакційну кімнату, схопила свою сумочку та дарма у ній порпалася, ніяк не могла знайти кулькову ручку. Зопалу вхопила зі столу чийсь олівець і нарешті записала адресу.

– Що це за адреса? –  спитала.

– Маєте туди поїхати. Завдання не тяжке, але будьте обережні, – наказував Павловський. – Щоб охорона вас не засікла. А то ще собак спустять! Якщо сфотографуєте приватну садибу цього пана з усіх сторін і фото піде в номер, матимете добрий гонорар. Зробите?

– Постараюсь. Це на коли? На завтра? Я не знаю, чи встигну це сьогодні завидна зробити. Вам же про страйк треба матеріал дати. А тут редактор мене на розслідування в лікарню посилає… Давайте все ж на післязавтра. Зважаючи на складність… – благала Марина. Їй похололо всередині від такого завдання. Чому вона, вагітна, має йти на такий ризик? Та чи може відмовитись? Уява миттєво намалювала комічну картину, як вона довкола садиби якогось магната повзає, ховаючись за кущами, щоб непомітно зробити потрібні знімки. А що як засічуть?

– То що, ви йдете в лікарню? – вийшов з кабінету редактор. – Йдіть. Там вже на вас чекають. Коментарі дасте слово в слово. І ніякого моралізаторства від себе. Це ж справа підсудна. Але все ж треба якось хірурга захистити. Постарайтесь.

Марина не йшла – бігла. І то не в лікарню. Лікарі її не на вулиці чекають. А страйк на вулиці. Дивно, що Сергій нічого про це не знає.

Під ногами роз’їжджалася снігова каша, під якою підступно блищав лід, відполірований до блиску сотнями людських ніг. Боялася посковзнутися. Обійшла центральний ринок з усіх сторін. Все, як зазвичай. Ніякого страйку не видно. Аж ось невеличка купка людей. Підійшла. Спитала, що тут коїться.