Розділ 2. Глава 1

РОЗДІЛ 2

Глава 1

Роман Самохвал щез із Марининого життя назавжди. Вряди-годи вона ще могла зустріти звістку про нього у стрічці мистецьких новин, де повідомлялося як не про виставку художніх робіт, то про якийсь новий скульптурний проект.

Та в неї не було на нього образи. Залишився лиш гарний спомин про щасливі миттєвості пам’ятних зустрічей і кохання. Лиш десь далеко на денці душі зосталась горсточка гіркоти, клубочок болю. Ще час від часу він нагадує про себе. Скімлить, щемить бідне серце. Та Марина не безпорадна. Вона зібрана й сконцентрована на тих цілях і задачах, перед якими поставило її життя. Вона не дозволяє собі розколупувати рану, яка ще недостатньо добре зарубцювалась. Пожурилася, поплакала в подушку та й годі.

Так, вона припустилась помилки. Але помилки слід сприймати як уроки життя, з яких треба робити висновки. А саме життя… воно ж бо продовжується. Тож перемкнула увагу на працю – і вперед!

Цей досвід підштовхнув її до більш відповідального й усвідомленого життя. Він зробив її сильнішою. Вона мусить професійно рости, працювати над собою, щоб стати самодостатньою особистістю, фінансово незалежною. Тим паче, що з вагітністю вона отримала ще й відповідальність. Відповідальність за нове життя, яке зародилося й росло в ній.

Так, виштовхнуло її життя зі звичної колії, дало доброго пенделя і зарубку на серці. Та вона й для себе закарбувала: коли хочеш, аби завтрашній день був гарним і сонячним, працюй над цим. «Гетьте, думи, ви хмари осінні…» – писала геніальна Леся Українка. А їй, далебі, бувало ще гірше як тобі. Та вона завжди була бійцем.  

Тож Марина усміхається морозній зимі, оцим червоногрудим снігурам і жовтогрудим синичкам, які в пошуках поживи залітають на її балкон.Сипонувши їм трішки зерна і хлібця, збирається на роботу.

Партійна газета «Час дій», яка служила рупором ідей правоцентристських сил, в якій Марина працювала вже другий рік, тепер перестала її влаштовувати. Незважаючи на те, що шеф-редактор, який утримував це видання, був далеко не бідною людиною та ще й народним депутатом, весь їхній невеличкий колектив працював без офіційного оформлення, а зарплатню одержував у конвертах. Була та зарплатня геть куца. Ніхто не знав і не цікавився, що в конверті сусіда, здогадувались лиш, що різниця між працівниками була невелика: звичайні репортери отримували менше тисячі гривень. Лиш редактор мав трохи більше. У Маринин конверт щомісячно лягало дев’ятсот гривень. Чи адекватна ця платня тим зусиллям, які вона вкладає у цю працю? Навряд. Та Марина над цим не замислювалась. Вона ніколи не міряла життя матеріальним аршином. Головне – моральне задоволення від роботи, відчуття, що ти можеш мислити й писати непогано, що ти на своєму місці.

Робота журналіста їй дуже подобалася. Порівнюючи своє теперішнє життя з колишньою нудною паперовою роботою на кафедрі в університеті, вона була щаслива. Так, грошей тут трохи менше, та зате яке насичене, наповнене її життя! Вона у вирі подій і день на день ніколи не схожий. Йдеш вранці на роботу й не знаєш, де сьогодні за день опинишся, у які життєві ситуації й колізії вникатимеш, на яких заходах та з якими людьми зустрінешся.

Журналістика дала Марині Дармокрик пізнання життя в усьому спектрі емоцій та відчуттів. А це було для неї дуже вагомим надбанням. А зарплатня? Так, це важливо. Але це не головне. Аби лиш на місяць вистачило грошей. Тепер життя підштовхувало Марину поміняти своє ставлення до заробітку. Їй вкрай необхідно підняти рівень своїх доходів, бо попереду її чекали неабиякі витрати. Їй народжувати, придбати все необхідне для дитини. Вирішила поговорити на цю тему з редактором.

– Я розумію вас, Марино Дмитрівно. Я б із радістю. Але… Що я можу? Я такий же, як і ви. Усі ми в однаковому становищі. Поговорю з шефом. Та навряд. Хіба що коли вже народиш,то якусь разову виплату дасть. А декретні вам тут навряд чи хто виплачуватиме. Вам би пошукати десь інше видання… Поки по вас нічого не видно, а ви нічого наперед не скажете, спробуйте… Хоч мені буде вас не вистарчати.

Марина і справді вирішила негайно шукати роботи, де вища зарплатня і де її візьмуть із трудовою книжкою.

Хтось підказав, що є вакансія в газеті для підприємців «Перспективні вісті» і Марина незабаром оббивала сніг на порозі одноповерхової приземкуватої будівлі.

Редактор не став зважати на її червоний диплом – влаштував їй справжній іспит. Здрукував на принтері здоровенну, сторінок на п’ять статтю російською мовою і вручив їй у паперовому варіанті.

– Сідайте он за той комп’ютер і перекладіть це українською.

Марина довгенько сиділа, щоб набрати якісний літературний еквівалент цієї статті. Хоча, виконуючи таке доручення, дуже сумнівалася, чи піде ця стаття в газету.

Інтуїція її не підвела. Це була робота не для друку в газеті. Це був іспит. Редактор хотів пересвідчитися, чи вона зуміє зробити таку роботу якісно. Подивившись на результат, тут же наказав з цієї вже перекладеної статті зробити втричі меншу інформацію в газету.

Марина оторопіла. Для чого ж було їй робити такий сізіфів труд? Вона б і з російської витягла головне й підготувала своїми словами інформацію в газету. Та що поробиш? Іспит є іспит.

Редактор залишився задоволений як перекладом, так і підготовленим до друку коротким варіантом. Проте іспит на цьому не завершився. На завтра Марина мала принести власну проблемну статтю на якусь злободенну тему з нашого сьогодення.

Вийшовши на Соборну, несподівано, зустріла колегу з «Вістей Рівненщини». Привітались. Перекинулись кількома словами.

– Як у тебе з російською мовою?

Марина неабияк здивувалась такому питанню. Колега неначе знав, як її щойно екзаменували.

– Так, як і в тебе, Миколо. Володію. Всіх нас цьому предмету добряче вчили в радянській школі.

– Так, звісно. Але до чого я веду? Чи могла б ти, Марино, працювавати в російськомовній газеті?