Глава 11

Глава  11

Уночі Марині приснилася гора, схожа до Бони, що у Кременці. Довкола зелено й гарно. Так, як тоді, коли вони з Романом і Федорченком були там влітку. На кам’яному узвишші стоїть Роман, плечистий і кремезний у легкій літній футболці. Трохи нижче – молода, така ж спортивна, схожа на культуристку жінка. Вона чомусь напівроздягнена, лише у купальнику ясно голубого кольору. Кожен м’яз на її пружних вузьких стегнах та животі виграє засмагою. Вона була б красива, коли б не її груди. У цієї мускулистої жінки вони немов атрофувалися від сильних фізичних навантажень. Якісь зів’ялі, висохлі, як буває в старих жінок.

Однак Роман нагинається і подає цій жінці руку, а вона пружно, немов кішка, одним махом вистрибує до нього на узвишшя. Вони обіймаються і жінка-культуристка жадібно впивається Романові в уста. У цю мить Марина бачить у сні саму себе. Вона стоїть неподалік, в улоговині. Вражена побаченим, застигла, заціпеніла, хоче крикнути, щось сказати, але голосу нема. Голос пропав і її крик перетворюється у німий стогін. Вона кричить не у простір, а стогне в саму себе:

– Романе, як же ти так можеш? Як же ти...

Їй так боляче, неначе в груди ніж всаджено. Горло зчавлює спазм образи і Марині бракує повітря. Вона задихається й судомно хапається за кущі, траву…

На цьому Марина прокинулась. Кинулась. Довго сиділа на ліжку і не могла прийти до тями.

– Оговтайся, Марино! Це усього лиш сон! – сказала собі. – Проте сон продовжував жити в уяві й діяти. Чомусь згадалося, як Роман, коли в неділю працював над скульптурою (а вона приходила до нього), демонстрував їй свої фізичні вправи, які, на його думку, допомагають йому тримати себе у відмінній фізичній формі навіть при таких значних навантаженнях, яких вимагає від скульптора його робота з каменем.

Як вона захоплювалася ним, коли він хвилин з десять стояв і ходив на руках! Він був сильним і гарним. Серед чоловіків його віку Марина не зустрічала таких. Зазвичай більшість представників сильної статі абсолютно не дбають про свою фізичну форму. Заводять сите черевце, ходять з опущеними плечима і їм байдуже. Байдуже, що м’язи з роками абсолютно втрачають і пружність, і силу, і форму. Дивно, що при такому недбалому ставленні до себе еталон жінки у них з віком не змінюється: хочеш, жінко, аби тебе любив навіть такий, що з черевцем, то працюй над собою.

Маєш бути завжди струнка, підтягнута, з пресом. І груди, навіть попри народження і вигодовування дітей, мають залишатися красивими. Шукай секретів! От тільки Романові у сні чомусь така деталь як груди істотною не видалася. Дивно. Марині пригадалося, як у час їхніх любощів Петро захоплено шепотів про її груди, які вони у неї гарні і як збуджують його при кожному доторку...

Марина фанатично вірить, що все, що в житті відбувається, – відбувається не просто так. Все є закономірним. Вона віддавна вірить у сни. Поділяє їх на поточно інформаційні, навіяні враженнями дня, і пророчі, або символічні. Ті, які є знаками, дають певні підказки, як треба діяти. Вона свої сни завжди розгадує. Виходить, що і цей сон цілком може бути відображенням дійсності? Адже Романові можуть подобатися жінки такого типу? Неспроста він у телефонних розмовах постійно запитує її, чи бігає вона ранками, чи купається у річці. Це стиль життя. Він завжди любив це підкреслювати:

– У мене особливий стиль життя. Особливий стиль харчування...

 За стилем і пару собі підбирає відповідну.

– Може, та культуристка і є тепер його пара? А ти, Марино, просто так, з нудьги. Довго не виходив з майстерні, жінки не мав давно, а тут якраз ти підвернулася... Чом не скористатися? На козаку нема знаку. Хіба не знаєш цієї приказки? Знак лишається лиш на тобі, жінко. Людський поговір. Вагітність. А тоді байстрюченя за ручку водитимеш... Безбатченком ростиме. – Та вона гнала від себе подібні цинічні думки.

Щодо стилю життя й харчування, то він у неї майже такий, як і у Романа. Після зустрічі з ним вона також майже перейшла на вегетаріанство. Це не тяжко, коли перед тобою такий еталон чоловічої краси й сили. А ти цей еталон обожнюєш. І що при цьому вагітність? Як не буде, а для неї тепер – це щастя. Роки ж бо її жіночі утікають. Бабський вік короткий, як каже матір. І вона мусить ще народити. Не шукати ж для цього штучного запліднення і донора сперми? Сам, живий, підвернувся. Такий, як їй потрібен. Так що, дякуй, Марино, богові й долі. Ви бо з Романом квити. Він одержав любощі й задоволення, а ти, окрім цього, іще й дитину.

– Але, який цинізм – отак думати? – упіймала себе на думці. – Все. Крапка. Годі взагалі про нього думати. Час вставати і збиратися. Пора на роботу, – суворо повеліла собі. – То був усього лиш сон, навіяний сумними думками і вчорашнім святкуванням. Хай йому грець, такому святкуванню. В уяві постав масний Василь Данилович і його тлустий ненависний цілунок. – Тьху! Наступного року вона у цей день просто утече з міста. Краще в природі, в самоті, сама з собою (якщо вже не щастить бути в парі з коханим), але не так, як було учора. Не так. І сон цей теж – суще безглуздя. Хоча, стривай, а який сьогодні день? – На календарі була п’ятниця. Марина знала і вірила, що у ніч з четверга на п’ятницю сни збуваються. І жінка знову спохмурніла.

На кухні поралася Маринина матір. Вона щойно приїхала з села і вже зготувала дочці сніданок. Побачивши дочку, не на жарт стривожилася і її поганим настроєм і тим, що їсти вона не хоче.

Матір нічого не знала про Романа. Марина не мала звички розповідати їй про свої кохання-закохання. Матір з її традиційним вихованням і поглядами була переконана, що жінка у такому віці, як її дочка, має вже забути й думати про чоловіків.

– Як змолоду не пощастило, то тепер і поготів: нікому ти не потрібна. Не багачка. Ані квартири путньої, ані дачі чи машини, грошей у банку, – нічого цього не маєш. До того ж, у вічних мандрах, писанні, клопотах. Господиня ніяка. Кому така жінка треба? Я й так не знаю, як ти житимеш без мене? – міркувала матір.