Глави 9-10

Глава 9

Щоб не попсувати собі зачісок, Марина зі Світланою вирішили взяти таксі. Тож за хвилин десять вже були у ресторані.

Біля гардеробу з букетом квітів на Марину очікували редактор їхньої газети Василь Затинний та його дружина Марія. Поруч переминалися з ноги на ногу нерозлучні колеги-журналісти Вітько Пересміх та Степан Глузд.  Біля  них ще дві молоді журналістки, нерозлучні подруги Аня та Іра. Збоку стояв колега з КВУ із дружиною.

– Ну, нарешті іменинниця з‘явилася. А то ми тут зачекалися. Не знаємо вже, що й думати, – прогудів Вітько. Товариство оживилося.

– Заходьте. Прошу, заходьте до зали. Десь тут має бути накритий для нас стіл. – Марина, пропустивши гостей вперед, запитала в офіціантки, де ж столик, замовлений для Ресурсного центру громадських ініціатив.

– Та ось же. Ось тут сідайте, – показала рукою дівчина. – Тільки вас чомусь дуже мало. Ми накрили стіл для двадцяти осіб.

Марина, окинувши оком святковий стіл, не на жарт стривожилась. Щоб поїсти усі ці наїдки й випити усі напої, їхньому невеличкому товариству треба сидіти тут до ранку.

– Ого! Ну ти, Маринко, і даєш. Каже: нема грошей! – і ось на тобі - отакенний стіл! То, виходить, окрім нас ще будуть гості? – не приховували свого захоплення Маринині колеги.

– Хто прийде, той і буде. Зачекаємо ще хвилин з п’ять. – Марина знала, що більше не буде нікого, та як пояснити колегам таку розкіш? - Якщо не буде нікого, будемо святкувати без них. Покинувши товариство, підійшла до офіціантів, щоб з‘ясувати, чи не можна розсервірувати стіл, скоротивши кількість очікуваних персон наполовину.

– Це практично можна, але гроші на таку кількість осіб вже проплачені наперед і повернути ми їх не можемо. Тож як скажете. Хазяїн-барин, – лукаво закопилила губку офіціантка.

Марина була вдячна Тані Вітряченко за організацію експромтом їй святкового столу на день народження, але могла ж вона сказати:

– Ти, Марино, ні про що не думай. Можеш сміливо запросити двадцять своїх друзів, родичів, знайомих – і гуляй душа хоч до ранку.

Марина ж, добре знаючи про скупість Таниного зверхника, керівника цієї громадської організації, за кошт якої, чи то пак, за донорські, вони отут „гудуть”, не могла повірити, що усе це добро обійдеться їй за так. Очікувала, що виставлять чималий рахунок, а у неї не вистачить грошей, щоб його оплатити. Тому, зайшовши до ресторану вдень, запитувала, чого не вистачає й офіціанти запропонували їй (раз так набивається!) купити на десерт фруктів та чогось солодкого, мінеральної води. Марина потратила на той десерт і воду гроші, а тепер дивилась на цей пишний стіл і її марнотратство виглядало химерою, новою витівкою долі. Чому ця доля завжди знаходить привід познущатися над нею?

Пригадався Марині цей же день минулого року. А був ювілей. Стукнуло сорок. Знала, що прийдуть друзі. Грошей же на святкування не вистачало катастрофічно. Влазити у позички не хотілося, бо й так боргів по вуха. Після того, як зі скандалом пішла з редакції однієї приватної газети, Марина довго не могла знайти собі роботи. Видань, у яких журналіст може бути самим собою, писати статті, керуючись власними переконаннями та законом, практично не існує. Якщо газета чи телеканал не відіграє замовлення партійних чи державних керманичів, то належить господареві-підприємцю, для якого найголовніша ціль – прибуток. Тобто, відбити вкладені у видання кошти і заробити ще, примножити дохід. Коли в першому випадку журналіст має розуміти, скільки і в якій дозі ще можна дозволити собі писати правду (наскільки це пропустить редактор і одобрить бос), то у випадку, коли видання приватне, воно всеціло належить власникові, який і визначає редакційну політику. Газета, на думку редакторки тієї газети, мала приваблювати читача цікавими історіями з життя, криміналом і порадами, кросвордом, різними цікавинками. А найголовніше – реклама. Бо реклама дає прибуток. Тож, якщо політики платять, то їх треба давати без огляду на кольори. Хіба це не правильна політика? Якщо замовлення щедро оплачується, то чом його й не виконати? А пишуча братія –наймана робоча сила – це всього-на-всього лиш інструмент для роботи.

– Нам не потрібні мудрагелі. Нам потрібні добрі виконавці, – любила повторювати редакторка тієї газети, об яку так боляче поранила власну гідність Марина. Чаша її терпіння перехлюпнула через край, коли у друці з’явилася стаття за її підписом, без її відома переписана редакторкою до невпізнання. Люди, у яких Марина брала коментарі й із ними їх погодила, перестали з нею вітатися. Мало того, той, про кого йшлося в тій статті, не подав на редакцію позов до суду. „Відповідати” за зумисне перекручення фактів довелося Марині. Адже чорним по білому в статуті газети написано: „відповідальність несуть автори”. Тож коли її потягли до суду, виграти вона його не могла. Напозичалася грошей, де тільки могла, щоб компенсувати тій людині „моральну шкоду”. При цьому найгірше те, що постраждала її репутація чесного й принципового журналіста. Була цілком розчавлена. Редакторка приватної газети навіть пальцем не поворушила, аби підтримати Марину, виручити її з халепи, у яку сама її й штовхнула. Натомість, як потім дізналася від приближених колег, поклала до кишені за ту статтю кругленьку суму. Комусь було вигідно подати матеріал саме в такому ракурсі.

Тож для святкування сорокаріччя Марині не було ані настрою, ані грошей. Нікого не запрошувала. Хто прийде, той і прийде. А стосовно святкового столу, вирішила зметикувати. Де бракує грошей, завжди виручає оригінальний підхід. Різні сорти вареничків, овочеві, хитро прикрашені салатики. Та як не крути, а бідність столу впадала у вічі. Він був майже повністю вегетаріанським. Та друзі, як на те, зібралися в одну дружну команду й компенсували ту бідність, чим тільки могли.

На противагу сьогоднішньому пишному застіллю, при тій бідності було тоді Марині хоч і ніяково, але усе ж затишно й весело. А сьогодні...