Глава 8

Глава 8

Пізня осінь. Сумні осінні дні. Нині зранку туман. А тепер сіється й сіється, мов крізь сито, дрібний дощик - мжичка. Сиро й сіро. На мокрому асфальті де-не де прилиплі жовті й багряні листочки виглядають так сумно.

Листя, яке донедавна що милувало зір багатою гамою жовтогарячих барв, з настанням першимих холодів враз опало, осунулося з дерев. Одні лиш верби все ще стійко тримаються: стоять зелені.

Така погода, коли нема сонця і майже немає дня, навіває сум і депресивний настрій. У Марини ж нині день народження. Проте вона ще ніколи не була у цей день така розгублена. Хоч мала б радіти. Святковий стіл у ресторані  подарували їй колишні колеги з Ресурсного центру громадських ініціатив.

Вона планувала, що за браком коштів день народження відсвяткує вдома, у колі найближчих друзів. А ця несподіванка зі святковим столом упала їй на голову зовсім несподівано, немов за помахом чарівної палички. Подзвонила Таня Вітряченко з Ресурсного центру ініціатив.

– Привіт видатним журналістам і найкращим жінкам нашого міста! Як ти там?

Таня мала звичку говорити так швидко, що флегматична Марина ледве встигала вловлювати суть сказаного. Осмислювати випалене Тетяною доводилося вже після того, як вона вже помчалася. Так було і цього разу. Подруга, як завжди, поспішала. Тож телефонна розмова була короткою.

–  Слухай, сонце, я ж знаю, що у тебе завтра день народження. Наперед не вітаю. Але про подарунок від нашого центру мушу повідомити вже сьогодні. У нас завтра завершується семінар. Але половина наших курсантів роз‘їжджаються вже сьогодні, а решта, певно, завтра до обіду чи після обіду теж поїдуть. Останню ж святкову вечерю в “Журавлині”, що була замовлена для учасників семінару, треба якось використати.

– То прийшли б на ту вечерю всі ваші та й посиділи… – порадила вихід Марина.

– Не виходить нам. Обставини склалися так, що завтра приїздять до нас представники фонду “Відродження”. Так що ми з ними будемо допізна сидіти в офісі, а тоді десь підемо вечеряти в інше місце. Тож цю, вже замовлену в «Журавлині» вечерю, ми даруємо тобі. Ти ж про нас пишеш. Тож сміливо запрошуй своїх друзів і святкуй день народження! Все погоджено з нашим керівником. Він же тобі винен.

–  Дя-я-кую. – Марина була така приголомшена запропонованим, що не встигла навіть оговтатися і спитати Тетяну, на скільки ж осіб буде накритий стіл, та з‘ясувати, що там буде із їжі та питва і чи не треба іще чогось докупити, а, головне, – чи й справді за все заплачено? Але та вже поклала слухавку і годі вже її, вітрогонку, зловити.

Скільки потім не намагалася до неї дотелефонуватися, але подруга немов випарувалася в якийсь інший вимір. Через цю недовизначеність і, як завжди, особисту грошову кризу, Марина вирішила усе ж не ризикувати запрошувати на день народження усіх своїх друзів. Лиш редактор з дружиною, яка працює в їхній газеті коректором та ще кілька колег, до яких примкне керівник Комітету виборців, куди Марина вчащає скористатися Інтернетом. І, звісно, подруга Світлана.

Дощ не вщухав. Пронизливий холодний вітер і дощ, що немилосердно січе в обличчя. Чому вона така нещаслива? Збираючись на ту святкову вечерю, Марина довго перебирала у шафі свій одяг і ніяк не могла визначитися, у що їй вбратися. Все ще сподівалася, що Роман зробить їй на день народження сюрприз. Не витримає і таки приїде. Бо хіба ж він не скучив за нею? Марині так хочеться вірити, що у нього дотепер такі ж почуття до неї, як це було влітку. Такі ж, як і у неї до нього.

Вдягла чорну оксамитову сукню, що вигідно окреслює її струнку постать. На плечах рівним півколом пофарбоване в русявий колір волосся. Марина стоїть біля дзеркала і довершує останні штрихи свого сьогоднішнього образу. Виразні, глибоко посаджені карі очі, над ними рівним шнурочком чорні брови, рівна лінія носа, красиво окреслені губи. Вона і справді гарна.

– І хай їм, грець, отим чоловікам! Куди вони дивляться? Щоб їм повилазило! Особливо тому, що в Хмельницьку! – дивлячись на подругу, наче вгадала її думки Світлана.

– Свєто, не каркай! І так на душі кепсько. – Їй у тон відповіла Марина. – Згадалася остання телефонна розмова з Романом. Зразу ж після Дня міста  на Покрову, коли зірвалась його виставка, на відкриття якої дарма чекали люди. Короткі, уривчасті, немов обірвані слова.

– Ти мене підвів.

– Вибач. У мене була на те вагома причина.

– Я знаю. Федорченко казав. Все владналось?

– Так.

– Нехай одужує твоя дружина. – А по паузі:  – Мені так самотньо. Може, ти все ж якось приїдеш. Хоч на деньок. Скоро у мене день народження… І я б хотіла, аби ти приїхав… – Не помітила, як перейшла на мінорні нотки.

– Не можу нічого обіцяти. Знову можу підвести. Може. Але, скоріше, ні. Терміни підтискають. Мушу завершити роботу, – відповідав Роман.

У неї було погане передчуття. Цей Роман – черговий журавель у небі. І черговий біль.

 Хоч кожен біль інакший. Цей болітиме довго. Все життя про нього нагадуватиме той маленький хлопчик, який тепер росте в ній. Марина була переконана, що в неї буде саме хлопчик. Синочок.

– А може… – передражнила подругу Світлана. – Роззуй очі! Чи він тобі взагалі за останні місяці коли-небудь дзвонив?! Пригадай, дзвонив чи ні? – прискіпувалася.

– Ні разу. Але у мене його номер пільговий, – призналася Марина. – По сім копійок за хвилину. Тож завжди телефоную я.

– Тю-у, дурна. Краще б мені чи Таньці той номер зберегла. Знайшла кого на пільговий номер поставити. Він що грошей не має, щоб самому зателефонувати тобі? Та коли б ти була йому дорога, то знайшов би спосіб і зателефонувати, і час у нього на це з’явився. – Світлана не на жарт розійшлася. Говорячи з притиском, карбуючи кожне слово, вона вбивала ці важкі слова до Марининої свідомості, немов цвяхи. А там і без цього вже боліло.

Востаннє, коли мовчанка затяглася вже більше двох тижнів, а Романів номер уперто не відповідав, Марина впала у таку жорстоку паніку, що їй праглося лише одного: знати, упевнитися, що живий. І все. Аби тільки живий і здоровий. Тож коли нарешті почула у слухавці жаданий голос, то радість заполонила дощенту все її єство. Не виникло в душі жодного сумніву в неправдивості розказаної ним в оправдання легенди: замовник скульптури тимчасово «конфіскував» їхні мобілки, зачинивши їх у сейф разом з документами, перекрив зв’язок із зовнішнім світом, бо це відривало скульпторів від роботи, над якою вони працювали зі світанку до пізнього вечора, а то й і вночі, аби встигнути завершити всі деталі скульптури до запланованого дня її здачі й урочистого відкриття.