Глава 4

Глава 4

Після семінару з фандрейзингу Роман залишився у Рівному іще на декілька днів, щоб допомогти скульпторам. А в неділю на честь завершення роботи над скульптурою чоловіки організувалися на пікнік. Марина не знала, як їй реагувати на несподіване запрошення. Відмовитися чи усе ж поїхати? Останнім часом вона почувалася стомленою, навіть виснаженою.

Завершувалося літо, а вона так і не була у відпустці. Її втомило безгрошів’я, стомили велеречиві політики і їхня невпинна боротьба за посадові крісла, багатообіцяйленки-чиновники зі своїми цифрами, прес-конференції, яких цього тижня було аж надто багато. Стомив невпинний редакційний марафон, нещасні люди з купою різних проблем... Треба було якось змінити середовище, поміняти обстановку бодай на день.

Якщо вже не хочеться бачити жодного з друзів чи колег, це вже синдром – пора відпочити. А в мистецькому середовищі Марина завжди почувається як риба у воді. Ото й буде їй відпочинок. Глибоко в душі жіноча інтуїція нашіптувала їй іще щось таке, про що самій собі боялася признатися... Чогось такого очікувалося, чогось такого праглося… Вона ж бо не залізна.

На свій подив, Марина здалеку примітила, що у машині лише двоє. На задньому сидінні Роман, а за кермом Федорченко. По дорозі підібрали Василя Крамаренка, а з ним молоду жінку, що назвалась Галею. І був то не пікнік, а скоріше подорож. Гарна, повна вражень, весела і водночас романтична подорож. Дубенський замок, Кременецька Бона, Почаїв... Часу для невимушеного спілкування, обміну враженнями було більш ніж достатньо...

Дорогою в машині Роман показував Марині фотоальбом, де були зібрані фотографії його скульптурних робіт. Вона не художник і не мистецтвознавець. Та їй не бракує природного естетичного смаку, відчуття, щоб оцінити, наскільки вартісне те чи інше художнє полотно чи скульптура. Тож вона захоплено розглядає роботи, а Роман перегортає сторінка за сторінкою, показуючи вже не скульптури, а мистецьки зроблені фотографії, де Мавка то у ранкових променях сонця, то у гаряче вечорових на фоні незвичайної палітри кольорів неба на заході. Це він фотографував у останні два дні. На інших фото були найрізноманітніші краєвиди, історичні споруди, дивовижної архітектури будиночки, а ще сакральна символіка, різної форми хрести, зірки, півмісяці.

Цей художник цікавиться сакральною символікою. Це тема його кандидатської дисертації, яку останнім часом закинув та все ж сподівається знайти час, щоб її завершити. Дивно, але Марині це таке близьке. Адже вона також, цікавлячись етнографією, чимало читала про значення хреста, тризуба. У таких подорожах Марина ніколи не оминає кладовищ, особливо старих, покинутих. Її цікавить форма фігур, які на західноукраїнських землях зазвичай стоять на роздоріжжях та перехрестях. Вона любить розпитувати про цю символіку людей, як вони розуміють її значення.

Неодноразово разом з музейними працівниками брала участь в етнографічних експедиціях, а тоді з вражень, назбираних у поліських та волинських селах, у неї виходили чудові статті. Писалося, як за помахом чарівної палички. Про це вона тепер розповідала Романові. Час від часу до їхніх розмов долучалися й Федорченко та його рівненський колега Василь Крамаренко. Його подруга спершу мовчала, а згодом і вона заговорила. Настрій у всіх був піднесений. І днина, як на те, видалася погожою. На ясно голубому небі ані цяточки. Тепло, сонячно, гарно.

– Яка краса! А простір! Це ж бо треба було два місяці не виходити з майстерні, аби тепер відчути цю неземну благодать! – не приховував свого задоволення від навколишніх краєвидів Федорченко, а Роман намагався усі живі картини зафіксувати на фото. Марина також прихопила свій цифровий фотоапарат, з яким майже ніколи не розлучалася і фотографувала все, що їй подобалося. Роман час від часу підходив до неї, зазирав у віконечко фотоапарата і делікатно, ненав’язливо посвячував Марину в секрети композиції. Його друзі також не нудьгували. На пагорбі, звідкіля під ногами розгорталася широка панорама старого Кременця, вже розстелено справжнісіньку скатертину-самобранку.

– Романе, Марино! Та годі вже вам горбаки рахувати! Ходіть до нас! – гукнув Федорченко.

Роман, стоячи зверху, подав Марині руку. Вона ступила за ним на високу камінну брилу, залишок замку королеви Бони, й, зачаровані панорамою міста, вони на якусь мить завмерли, тримаючись за руки.

– Отак би й полетіти! – не втрималась від захоплення жінка, а в думці самій собі призналася, що з таким чоловіком, як Роман вона і справді ладна полетіти й піти куди завгодно. Хоч у гори, хоч у сніги чи пустелю. Хоч на край світу.

Та хіба отакий чоловік може бути неодруженим? Вона давно упевнилася в тому, що хороших, путніх і порядних чоловіків давно розібрали не так хороші й порядні, як спритні й практичні, або ж просто щасливі, удачливі жінки. Марина ж, напевно, у тій черзі, де бог роздавав жінкам чоловіків, стояла крайньою. Тож, незважаючи на свою доволі непогану зовнішність та усі таланти, якими її Творець не обділив, чоловіка собі під стать і до пари на ту пору, коли треба було виходити заміж, не знайшлося. Заміжжя, у яке зопалу вскочила лиш на кілька місяців, – вважає випадковістю і помилкою.

Хоч та наруга й приниження, яких вона за чотири безмірно довгі місяці зазнала, – згадується тепер немов далекий страшний сон і їй здається, що усе те, що тоді пережила, було не з нею... А, може, так і треба? Пройти крізь випробування ще змолоду, щоб тепер в усіх спектрах і вимірах пізнати життя? Тому й судив бог бути вільною. Підштовхнув до такої професії, в якій без перепон вона може бувати на різних заходах, спілкуватися з представниками різних кіл і прошарків.

При цьому ні на кого не оглядаючись, не смикаючись, що вже сьома година і ти повинна бути вдома. Не думаючи про низку виправдань і пояснень. Жити без рамок і пут, без золотої домашньої клітки, в якій здебільшого сидять, немов ляльки, куплені на розвагу й догоду чоловікам, нудьгуючи, розмінюючи життя на різні блискучі витребеньки, дріб’язкові втіхи, начебто усім забезпечені жінки заможних чоловіків.