Глава 3

Глава 3

Зачинивши за подругою двері, Марина не стала писати статтю. У такому стані вона її не напише. Ліпше встане зранку. А нині їй треба було побути самій. Подумати. Звісно, що про Романа. Все переосмислити. Згадалося як  познайомилися. Випадково опинилися разом на семінарі.  Зателефонувала Таня Вітряченко з Ресурсного центру громадських ініціатив, прессекретарем в якому не так давно працювала Марина:

– Приходь. Не пошкодуєш. Дуже гарний семінар. Будуть цікаві люди.

Був четвер, день після здачі газети начебто й не так завантажений. Деякі зустрічі можна було відкласти й Марина вирішила піти. Семінари на базі цієї організації завжди цікаві й корисні. Чимало вона там за два роки навчилася. Головне, що люди на них збираються своєрідні. Активісти із різних регіонів України.

Коли Марина зайшла, семінар вже розпочався, тож присіла скраю на вільне місце біля коротко стриженого високого чоловіка.

Перша сесія – знайомство. Кожен учасник виходив, чіпляв на дошку плакат з умовними малюночками, яскравими миттєвостями свого життя й розповідав про себе. Такий метод дозволяв учасникам семінару познайомитися ближче й запам’ятати один одного не тільки по імені.

Представників найрізноманітніших професій, різного віку, уподобань та інтересів об’єднувало у цій аудиторії лише те, що всі вони були представниками якихось громадських організацій. Її сусіда по столу Роман Самохвал представляв мистецьке об’єднання художників і прибув із Хмельницька.

– Роботи багато і ніколи б не поїхав би на семінар у якесь інше місто. А тут працює над скульптурним комплексом мій товариш і колега. Давно просив приїхати подивитись на роботу, дещо порадити. Тож я й вирішив поєднати корисне з необхідним, – розповідав Марині, коли вони у перерві, частуючись кавою, вільно бесідували. Роман – художник. Хоч в останній період головним чином займається скульптурою, проте графічний рисунок, нерідко пейзаж аквареллю – то його незмінне щоденне заняття. Малювання для нього, скульптора, і віддушина, і необхідна повсякденна вправа для рук.

Руки художника, як пояснював Марині, у час відпочинку від роботи над скульптурою, мають невпинно працювати, щоб не втратити звичного вміння у творчому пошуку працювати автоматично. Олівець, нерідко пензель, необхідні художнику, як скрипка скрипалю. Тож у перервах між роботою над скульптурою, ранками і вечорами, під час обідньої перерви Роман невпинно працює. Зі своїм альбомом, де найрізноманітніші ескізи, польові замальовки споруд і пейзажів, портрети людей, з якими він спілкується, не розлучається ніколи.

Його плакат, представлений під час знайомства, яскраво вирізнявся з-поміж загалу по-дитячому незграбних, наївно-схематичних малюнків інших учасників семінару. Відчувалася рука художника. А в ході семінару він подарував багатьом їхні портрети – веселі, накидані олівцем, дружні шаржі.

Семінар з фандрейзингу (залучення фінансування для громадських цілей з місцевих джерел) був і справді цікавим. Особливо всі захопилися розігруванням найрізноманітніших ситуацій на тему, як просити на громадські потреби гроші, при цьому не принижуючись і не почуваючись жебраком. Було весело. В іграх усі учасники семінару, донині незнайомі, розкрилися один для одного найнесподіванішими здібностями, рисами, гранями...

Тож до кінця дня Марина з Романом вже почувалися друзями. Під час вечері чоловік запропонував Марині поїхати з ним до скульпторів, оскільки зовсім не знав їхнього міста. Вона погодилась. Адже й сама мала намір взяти інтерв’ю в автора скульптурного комплексу Івана Федорченка. Ото й буде виправдання її сьогоднішній відсутності в редакції через семінар: зробить гарний матеріал.

Ось і вулиця Гетьмана Сагайдачного. Під накриттям – відкрита територія, де скульптори працюють над комплексом скульптур, міфічних персонажів за "Лісовою піснею" Лесі Українки. Літо. У променях сонця, що хилиться до заходу, обличчя Мавки відсвічує таємничими барвами. Вона і справді гарна у своєму поривному танку, леті. Її струнка, витончена постать така легка й граціозна, що, здається, ось-ось злетить. Обличчя натхненне і неймовірно щасливе. Таке, яке буває лише в жінки, яка кохає. Яка кохана...

У мить, коли Роман з Мариною підійшли до скульпторів, Федорченко з рівненським колегою Василем Крамаренком з різних боків пам’ятника працювали над окремими деталями скульптурного образу. Один мудрував над квіткою на Мавчиній сукні, другий працював над віночком і непокірним волоссям, яким бавиться поривний гуляка-вітер... Скульптори завзято працювали без перекурів, перекушуючи на ходу. Терміни ж бо вже підтискають. Шум бурильних інструментів ізолював їх від усього зовнішнього світу. Тож якусь мить Марина з Романом залишалися непоміченими і мовчки спостерігали за роботою. Марині захотілося зафіксувати цю незвичну для її ока робітню, образ Лесиної Мавки: вираз її обличчя, витончено граціозні, з довгими пальцями, розкинуті в пориві-леті руки... А ще щільно покритих білим мармуровим пилом творців скульптури. Особливо колоритно вирізнявся бородатий Федорченко.

– О-о-о! Василю, дивись, хто до нас зволив завітати! Ромцю! Де тебе так довго носило? Я ж тут без тебе геть запарився... – Федорченко підійшов до Романа з Мариною. Чоловіки радісно потисли один одному руки. Покинув роботу й Крамаренко. Лише через якусь мить, обмінявшись враженнями від образу і роботи над ним, звернули увагу й на Марину, яка стояла осторонь і серед професіоналів-скульпторів, що розмовляли на своїй професійній мові про звичні та відомі їм речі, почувалась трохи ніяково.

– Це Марина Дармокрик. Місцева журналістка. Ми познайомились з нею на семінарі. От заодно візьме у тебе інтерв’ю, – відрекомендував Самохвал Марину Федорченкові.

Поки Марина, відділившись із Федорченком від гурту, розмовляла з ним  про задум скульптора, підготовку варіантів макету майбутнього пам’ятника, остаточне визначення з одним конкретним варіантом та про інші нюанси творчої роботи, Роман встиг переодягнутися в робочий одяг і вже працював разом з Крамаренком.