Розділ 1. Глави 1-2

Не дорікаю я своїй долі –

Танцюю з вітром у чистім полі…

Глава 1

Осінь. Дощ періщить в обличчя, вітер обпікає скроні, забивається Марині під благенький капюшон. Холодно. Непривітно. Вітрище шарпає з рук парасолю, одним могутнім поривом перевертає невеличкий дашок над головою жінки й вона зупиняється, щоб його полагодити... А невидима сила немов зумисне не дає їй цього зробити, безжалісно тріпа і так вже перекособочену парасолю.

–  Як моя доля... – майнула гірка думка і Марина, ледь склавши докупи неслухняними від холоду пальцями те, що іще залишилось від парасолі, мало не заплакала. Не жаль того нещасного зонтика. Жаль себе. Як вітер цю парасолю, так життя тріпа її саму, трощить, нівечить усі її поривання щось у своєму житті змінити, вирівняти.

Є речі, над якими ми не владні. Варто ледь ущухнути, вгамуватися бурі, ледь зійдуть минулі сніги й у життя увійде заспокоєність, звичний ритм, – як знову несподівано, непрохано, віроломно увірветься в душу вітер. Лукавий, підступний вітер. Прикинеться спершу ніжним грайливим леготом, пеститиме твої коси, обличчя, співатиме пісень і пристрасно шепотітиме, огортатиме тебе таким м’яким саваном ніжності, що забудеш про усе на світі. І про те, що ти, жінко, завжди маєш бути на чатах. Той вітер тільки грається з тобою, грайливо вторить під твій настрій, виграючи на фібрах твоєї тендітної душі, що в самотині давно вже як натягнута тятива, – а ти цю гру сприймаєш всерйоз. За чисту монету. За щиру істину. У цім твоя вина і твоя межа. Твоє тавро. Карма. Бо ти – жінка.

Тепер сповна несеш покуту за те, що втратила пильність і не вгледіла у тому леготі й пориві звичайнісінького гравця, джиґуна, ловця жіночих душ. Життя для тебе враз зблякло, втративши усі свої яскраві барви й перетворилося на одноманітно сіре. І причиною тут не осінь. Ні. Осінь, навпаки, повна і гарячих барв, і надій. Тут причиною ти сама. В цю мить Маринин погляд мимоволі торкнувся незворушної Мавки, що немов зачаклована красуня, віртуозно застигла в самотньому танку на півкроці й душа знову защеміла, тоненько заскімлила...

Мавка тепер така ж сумна, непривітно сіра, як і нинішній Маринин настрій. Іще минулого тижня вона була інакша. Будила такі світлі й гарні спомини і, як здавалося Марині, підбадьорююче посміхалася. Посміхалася так мило, так привітно, що були помітні навіть симпатичні ямочки на її щоках. І Марина посміхалася їй у відповідь. Подумки вона дякувала Мавці за той найщасливіший у житті день, за усі інші радісні миттєвості, які були подаровані Марині завдяки їй.

Що то було? І чи було насправді? Може, усе те, жінко, тобі, привиділося, наснилося?

І тоді не вірилося, хотілося ущипнути себе, чи, бува, не сниться це таке реальне, справжнісіньке, істинне щастя.

Маринина рука така маленька й тендітна у руці Романа. І постать її така ж витончена, немов скульптура Мавки, поруч з Романовою, високою й кремезною. Усе в її житті – немов у казці. Принаймні так здається Марині. Навіть Світлані, подрузі, призналася, що зустріла раптом такого чоловіка, про якого мріяла усе життя. І така щаслива! Хоча про це не було потреби комусь казати. Бо Марина світиться від щастя. Випромінює його осяйним усміхом, кожним порухом і словом. Сміються очі, сміються вуста. Марина підтягнута, поривна і, як ніколи, приваблива. Цього не помітить хіба сліпий. Хоч, безумовно, вчує те піднесення у стрімкому тембрі її голосу. Вона тепер невпізнанно балакуча.

В редакції охоче коментує події, дає поради й настанови колегам, кожного підбадьорює. І все навколо неї магічно перетворюється на краще. Усі справи вирішуються немов за помахом чарівної палички – самі по собі, а Марина не ходить, а літає. Світ чудовий, яскравий! Адже вона любить. Любить найкращого у світі чоловіка!

Марина з Романом повільно бредуть парком, зупиняються біля кожної скульптури і він дає свої мистецькі коментарі кожному витвору, а Марина слухає. Вона такий слухач, що Романові могли б за це позаздрити професори усього світу! Адже Марина не те що слухає, боячись пропустити найменше слово, або ж упустити найтонший нюанс у його жесті, міміці, очах, усмішці. Вона неначе вселяється в Романа усім єством і вбирає в себе кожен порух і його думки, і душі, й емоції, якою супроводжується кожне вимовлене слово. Її цікавить усе, що має до нього бодай найменше відношення. Хід його думки і його бачення, його погляди на ті чи інші речі. Мистецькі, життєві, звичайнісінькі. Їй хочеться зануритись у нього цілком, проникнути в таїну його сутності, аби стати урівень і бути з ним. І, не важливо, в якій іпостасі. Просто бути поруч... Бо це Він. Той, над ким її закохана уява вже вималювала невидимий ореол.

Вони йдуть і у розмові, знаходячи десятки точок дотику, не помічають плину часу. Марині здається, що вони з Романом знають одне одного сотні років. А вона усе ще не йме віри, що це не сон. Хоч тепер, коли відтоді збігло так багато часу (здається, що вічність) вона знає, що усе ж таки то був сон... Солодкий, але такий скороминущий.

В солодкі Маринині спогади віроломно вривається голосна музика в маршрутному таксі: “Хто ти є? Ти взяла моє життя і не віддала… Хто ти є, ти випила мою кров…” Людей – не проштовхатися. Передні просять проходити далі. Марина ж боїться заходити далеко (їхати усього три зупинки), тож тримається за поручень, немов за рятівний острівець у людському морі. А це море протягує поза її спиною та ногами мокрі сумки й парасольки, голосно балагурить, пахне французькими духами і тхне дешевим дезодорантом, смердить потом, цигарками, димом, щойно з’їденими шашликами чи котлетами, й ще казна чим, ввічливо вибачається, чортихається і без вибачень безцеремонно припирає її до поручня так, що Марина змушена, обіпершись руками й ногами, силоміць спиною вивільняти собі простір… Хтось чортихається вже у її бік. Однак маршрутка рушила і море потроху, поки до першої зупинки, втихомирилось. Тут, у тісному, защемленому просторі жінка відчула, наскільки вона стомлена. З яким задоволенням вона б сіла, коли б хтось підвівся і звільнилося місце…