Глава 28

МІЯ

Напевно, правду кажуть, що надія вмирає останньою, бо Мія кліпає, а потім на мої слова тихо сміється.

— Костянтине, невже це все, що ти хотів мені сказати?

— Так.

— Боярський, ти серйозно зараз? — надто серйозно перепитує вона. — Тобі самому не набридло?

— Не набридло, Міє, — видихаю.

Графенко, заперечуючи, хитає головою і відмовляється.

— Костянтине, досить. Я не хочу і не буду з тобою танцювати.

— Чому?

— Бо не хочу. Мені не потрібна перемога. Я просто хочу відпочити.

Важко видихаю. Мене її пасивність дратує, бо знаю цю дівчину як цілеспрямовану та досить креативну. І доки я мовчу, вона вже збирається пройти повз мене, але я перегороджую дорогу. Не можу дозволити, аби вона пішла. Ми справді недоговорили.

— Міє, це не причина. Ти не можеш загубити свою кар’єру та зламати життя через якогось бовдура... Ти це розумієш?

— Ні, — відмахується дівча. — Не розумію і не хочу розуміти. — Вона піднімає на мене свої великі фіалкові очі і додає: — Це ти зрозумій, що мене вже дістало те, що ти вирішуєш усе за мене. — Я мовчу, примружившись, а вона тим часом продовжує. — Спочатку ти заявив перед усім університетом, що я твоя дівчина. Тепер ти знову тріпаєшся про це всім. Навіщо? Я не буду з тобою. Тож зрозумій це вже нарешті.

Кожне її слово мені чути неприємно. Та в ньому частка правди, можливо, я десь справді перегнув, але відступати вже пізно.

— Міє... Ти розумієш, що інакше вони б тебе не залишили в спокої.

— Це не твої проблеми, Костянтине, і не тобі їх вирішувати. Я впораюся сама.

— Міє...

— Костянтине, не ходи за мною, прошу, — перебиває мене дівчина і, нервово зволоживши вуста, додає: — Я вже прийняла рішення, тому годі тиснути на мене. Мені потрібен відпочинок. Я не готова до танців. — Вона нервово ковтає і, опустивши очі, додає: — Думаєш, я не пробувала танцювати? Пробувала... — зізнається і розчаровано відповідає: — У мене не виходить... Тіло не слухається мене. Тому припини за мною ходити. Пошукай собі когось іншого.

У мене шок. Її голос звучить спокійно і зовсім не схоже, що вона обманює. Тепер нервово ковтаю я. Бо мені ніхто інший, окрім неї, і партнер не потрібен. Я хочу бачити своєю партнеркою цю дівчину і крапка.

Повільно крокую до неї і, зупинившись за метр, пильно дивлюся в її очі.

— Міє, але ж ми можемо спробувати... Ми нічого не втрачаємо...

Дівчина підіймає на мене свої красиві очі, і в них я бачу біль.

— Костянтине, не муч мене. Бо з цього нічого хорошого не вийде. Я не можу змусити себе, коли тіло мені не піддається. Прошу, почуй мене, будь ласка.

В її голосі стільки прохання, що в мене всередині все мимоволі стискається. Я не маю, що сказати, і тиснути на неї не можу, але здаватися не маю права.

— Міє, давай ти ще тиждень відпочинеш, а тоді ми зустрінемося і спробуємо. У нас ще достатньо часу. Не квапся відмовлятися. Подумай.

Дівчина важко зітхає, а тоді, зиркнувши на годинник, холодно кидає:

— Вибач, Костю, мені пора...

Вона йде, а я оглядаюся їй услід і прошу:

— Міє, подумай.

— Я не можу тобі нічого обіцяти чи дарувати марні надії.

Мія йде, а я не можу втриматися, аби не запитати:

— Маленька, якщо не таємниця. Скажи, у тебе справді були стосунки з Артуром?

Вона на мить зупиняється, але навіть не оглядаючись відмахується.

— Це таємниця.

За нею тихо зачиняються двері. Вона пішла, а я, важко видихнувши, втуплююся поглядом у нікуди. Оце відповідь. Але тепер це не важливо. Байдуже, чи були у неї з Рещетником стосунки, чи ні, бо він там, а я тут, поруч. Тому я не можу допустити, аби вона пішла. І якщо я хочу, аби Мія була поруч і не тільки в танці, моє завдання зараз — підтримати її. Навіть при тому, що розумію, що це було нелегко. Адже вона відверто динамить мене.