Глава 27

КОСТЯНТИН

Проводжаю поглядом Беллу, доки вона не зникає за поворотом коридору. От тільки легше від цього не стає. Навпаки. Стискаю щелепи так сильно, що аж вилиці ниють.

Не такою я пам’ятаю цю дівчину. Раніше Белла ніколи не влаштовувала сцен при всіх. А тепер ніби навмисно шукає будь-який привід, щоб зачепити Мію. І це при тому, що ми розійшлися. І мене це починає дратувати.

Я чудово розумію, що нам із Беллою доведеться поговорити. Наодинці та спокійно. І поставити крапку в наших уже закінчених стосунках раз і назавжди. Але не зараз. Бо зараз мене хвилює геть інше, оце вперте дівча, яке я зараз тримаю за руку.

Переводжу погляд на неї. Вона стоїть поруч, насуплена, і так дивиться на мене, ніби це я щойно влаштував їй сцену посеред коридору. І це через мене всі витріщаються на нас. Але хай думає, що хоче, бо я прийшов саме вчасно.

— Міє, ходімо. Поговорити потрібно.

— Нам нема про що говорити, — упівтону шипить вона.

— Є, маленька. Тому ходімо.

— Костянтине...

Фиркає вередуха й, забравши свою руку, уже хоче піти, але я обережно беру її за лікоть.

— Міє, всього п’ять хвилин.

Вона невдоволено дивиться спочатку на мою руку, а потім мені в очі.

— Боярський, ти мене бісиш. Ти можеш мене почути?

— Не можу. І не хочу.

— Воно й видно, — невдоволено випльовує вона.

Важко видихаю і тихо прошу:

— Міє... будь ласка. — Мені потрібно, аби вона пішла зі мною, бо ж за нами зараз спостерігають усі, кому не лінь.

Вона ще кілька секунд уперто мовчить.

— Добре. Але лише п’ять хвилин. І це тільки тому, що мені набридло сперечатися з тобою.

Розвертаюся й мовчки веду її коридором. На щастя, одна з аудиторій порожня. Прочиняю двері й пропускаю Мію вперед. Вона заходить усередину, одразу відходить до вікна й складає руки на грудях. Я зачиняю двері й декілька секунд дивлюся у спину вередливого дівчиська. Вона сьогодні одягнена в довгу сукню, яка робить візуально її фігурку іще худішою. І дуже личить цій красуні з нереальними очима.

— Ну? — нетерпляче кидає вона, обернувшись до мене обличчям. — Я слухаю.

Дивлюся на неї і ледь стримую посмішку. Така мініатюрна, вперта і страшенно сердита. І від цього іще красивіша.

— Міє, ти знаєш, чого я від тебе хочу. Просто погодься танцювати зі мною. Це ж хороша можливість для нас обох...

Дівчина мовчить, а в моєму серці жевріє надія, що вона таки прислухається до мене.