Глава 25

МІЯ

Усю ніч мені снився Боярський. Постійно я бачила уві сні той момент, коли він питав мене адресу, а я не сказала йому. Якщо чесно, я досі не можу зрозуміти, звідки він знає, де я живу. Я ж не називала адресу, а він відвіз мене прямісінько додому.

Навіть бабуся, коли він привіз мене, здивувалася не менше за мене. Але її здивування було в тому, що мене підвіз хлопець. Вона щиро тішилася за мене. А потім ще довго розпитувала, звідки цей хлопець мене знає. Довелося збрехати, що ми просто навчаємося разом і він підвіз мене після занять. Але самій спокою все ж не дає те, що цей мажор, який справляє враження впевненого в собі та надто зухвалого, знає бабусину адресу. Звісно, це не страшна таємниця, але навіщо йому було так заморочуватися.

Просто це все якось дивно. Видихаю й заходжу до корпусу університету. До останньої пари ще хвилин десять, тому в коридорі, як завжди, людно. Хоча народу зараз значно менше, ніж зрання.

Думками повертаюся до Артура. Його заява, що я буцімто його, вбила мене. Що він собі вигадав? У нього там усі вдома? Чи переїзд таки позначився на його ментальному здоров’ї?

Я саме збираюся пройти повз натовп, як несподівано дорогу мені перегороджує Белла.

Звісно. Хто б сумнівався, що вона вже заспокоїться.

Сьогодні вона, як завжди, виглядає так, ніби зійшла з обкладинки глянцю. Коротка біла сукня, високі підбори, ідеальна зачіска, дорогий парфум. Вона любить привертати до себе увагу. Позаду неї стоять ще три її подруги. Усі вони дивляться на мене так, ніби зараз буде фініта ля комедія.

— Ну привіт, графине, — солодко з насмішкою всміхається Белла. — Як покаталася вчора?

— Нормально, — фиркаю.

— Бачу, щось не дуже задоволена... — шипить білявка і проходиться по мені зневажливим поглядом. — Невже не сподобалося?

— Та це, походу, Боярському не сподобалося, — з насмішкою кидає Стелла.

— Бо з нею ж говорити нема про що, — і собі додає Сніжана.

Посмішка на обличчі Белли стає кривою.

— Думаєш, якщо Боярський один раз тебе підвіз, то ти вже перемогла? Думаєш, ти дуже треба йому? А якби не так... Чи ти гадаєш, він буде бігати за тобою?

Знизую плечима і холодно відмахуюся від її слів.

— Белло, мені байдуже. Хто і за ким буде бігати, — заглядаю їй в очі й одразу додаю: — Це тебе, походу, накрило через те, що не ти з ним поїхала...

— Послухай, графине, язиком слідкуй, — розлючено перебиває мене вона. — Бо коли-небудь ти договоришся.

— Це погроза? — не зводячи очей з міс університету, цікавлюся.

Вона робить крок ближче до мене і, проігнорувавши моє запитання, шипить.

— Думаєш, він тебе вибрав? — та я мовчу. Бо мені справді все одно. Я ні за ким не бігаю, тож почуваюся спокійно. — Не тіш себе ілюзіями. Костя завжди був моїм. Просто зараз вирішив погратися. Йому потрібен турнір, а ти як втілення його мети. Бо потім він все одно повернеться до мене.

Міс університету занадто впевнена в собі, не хочеться її розчаровувати. Але й мовчати на її зухвалість точно не буду.