Глава 24

КОСТЯНТИН

Мія мовчки обходить машину і сідає на пасажирське сидіння. Тихо зачиняю за нею дверцята, а вона одразу втуплюється в телефон.

Видихаю. Я справді здивований, бо гадав, вона ніколи не сяде до мене в машину. А якби я ще зараз почав тиснути на неї, вона б точно розвернулася та пішла. Тому мовчки сідаю за кермо, заводжу двигун і плавно виїжджаю зі стоянки університету. У салоні така тиша, що чути лише рівне гудіння мотора. Краєм ока дивлюся на маленьку впертюху, яка настільки крихітна, що потонула в пасажирському кріслі.

Сидить, тицяє щось в телефоні і поводиться так, наче мене тут немає. Але ж я бачу, яка вона налякана. От дурненька... Наміру ображати її не маю. Навпаки. Але хіба їй щось доведеш, якщо вона знає своє. Мене навіть дивує те, що вона мовчить, а не, як завжди, висловлює своє «фе».

Минає кілька хвилин і я тихо питаю.

— Куди тебе відвезти?

Але у відповідь ніякої реакції, лише тиша. Вона навіть не повернулася.

— Міє. — кличу її знову.

— Висади мене просто тут. — нарешті фиркає вона.

Ледь усміхаюся. Передбачувано. Я чомусь не здивований. Бо, якщо чесно, не чекав, що вона скаже свою адресу.

— Міє, годі. Просто скажи, куди тобі потрібно...

— Я сама доїду, Боярський. Ти і так забагато сьогодні зробив. Тож припини свій героїзм.

Закочую очима, бо розумію, вона намагається вивести мене з рівноваги. Але я готовий пограти за її правилами. Подивимося, хто кого. Тому на її слова лише відмахуюся.

— Я тут тебе не залишу. Кажи адресу.

Хоча мені не потрібно, щоб вона казала, я її знаю. Та все ж цікаво, чи скаже.

Мія різко повертає голову до мене.

— Боярський, ти взагалі слово «ні» розумієш? Мене не потрібно возити. Я сама додому доберуся, без тебе...

Мене її зухвалість дратує. Не хочу її відпускати. Зрештою, нам потрібно заспокоїтися.

Ще з хвилину їду мовчки, а тоді цілком серйозно заявляю.

— Міє, якщо ти не скажеш мені адресу, то тобі доведеться поїхати зі мною.

Дівчина нарешті відривається від телефона і квадратними очима дивиться на мене.

— Боярський... Я... Ти... — Її голос тремтить. І я зиркаю на неї. Вона плаче.

У мене шок. Тепер уже не можу зрозуміти, чи ця задирка вирішила вивести мене на емоції, чи справді нерви здали. Та мені найменше хочеться, аби вона повелася в будь-якому випадку. З'їжджаю на узбіччя і зупиняюся. Вона одразу відстібає ремінь безпеки, та вийти не може, бо дверцята заблоковані.

Дівчина безпорадно спирається на спинку і зірвано наказує.

— Випусти мене...

Дверцята не проблема розблокувати. Але тут справа в іншому, я не можу нікуди відпустити її в такому стані.

— Міє, заспокойся. Я не маю наміру тебе ображати...

Вона виймає з рюкзака серветки, витирає сльози і невдоволено зиркає на мене.

— Повірити в твоє благородство теж неможливо. — вона нервово ковтає. — Ти возишся зі мною, бо маєш надію, що я погоджуся з тобою танцювати. Але я не погоджуся ніколи та нізащо... Я краще...

Вона замовкає, бо дзвонить мій телефон.

Хмикаю, який цікавий дзвінок. Не гаючи ні секунди, знімаю слухавку та вмикаю гучномовець.

— Слухаю.

— Боярський, ти охрінів?! — реве у слухавку Решетник. — Ти чого за Мією ходиш? Ти, що чекав, доки я поїду, щоб із нею замутити?

— Прикинь, — фиркаю. — Ледь дочекався.

— Боярський, якщо я повернуся, то тобі кранти, — з погрозою кидає Артур.

— А ти повернися спочатку, — з іронією відмахуюся.

Бачу, як на мене ледь не квадратними очима дивиться Мія. А от Решетник не в курсі, що вона поруч, і знову роздратовано наказує.

— Навіть не смій більше підходити до Мії...

— А то що? — перебиваю його. — І взагалі, яке ти маєш право вказувати мені. Ти малу підло кинув, і тепер вважаєш, що вона повинна поставити хрест на своєму таланті, бо ти поїхав. Цього не буде. Навіть не мрій. Я особисто цього не допущу.

— Вона може танцювати сама, — гарчить розлючений Артур.

Хмикаю і холодно заявляю.

— Може, але не буде. І досить мене діставати. Ваші з Мією дороги розійшлися, тож годі їй псувати життя.

— Боярський, охолонь та відстань від Мії, вона моя.

Мене жаром обдало від цієї заяви. Погляд одразу стрибає на заплакану дівчину. Вона лише до болю закушує нижню губу. А я не можу повірити, що в них з Решетником були стосунки.

— Якщо Мія твоя, то чому так підло вчинив із нею та покинув?

Дзвінок несподівано обривається, і я прикипаю поглядом до дівчини. Мене мучить одне питання, і я не можу його не поставити.

— Міє, у вас справді були стосунки з Артуром?

Вона лише опускає голову і мовчить, витираючи неслухняну сльозу.

— Відчини дверцята, будь ласка, — у відповідь просить.

Важко видихаю і зірвано на її слова заявляю.

— Ні, Міє, пробач, але я тебе заплакану нікуди не відпущу. Поїхали краще додому...

— Куди додому? — одразу налякано питає вона.

— До тебе. — кладу телефон на торпеду, рушаю з місця і прошу. — Пристебнися.

— Костянтине, не потрібно мене нікуди везти. Я все одно тобі адреси не скажу, — вередує вона.

— І не кажи, — відмахуюся і вмикаю поворот.

А ще веду авто повільно, бо ця вередуля так і не пристебнула пасок безпеки. Що ж, хай сидить. Тут їхати якихось десять хвилин.