Глава 23

МІЯ 

За хвилину ми вже входимо на стоянку університету. Тільки тоді Костянтин відпускає мою руку. Я одразу роблю крок від нього.

— Дякую. — видавлюю.

Він мовчки дивиться на мене, а я, не витримавши, бурмочу:

— Не дивись на мене так.

Кутики вуст Костянтина ледь сіпаються. Наче він хотів посміхнутися, але в останню мить передумав. Юнак поводиться надто впевнено та незворушно. Він відмикає пультом машину і прочиняє дверцята свого спорткара.

— Сідай, маленька. Зараз не час для протестів. Сама бачиш...

Спантеличено кліпаю. Я здогадувалася, що він це запропонує, але сідати в його машину мені страшно. Тому заперечую.

— Костянтине, я нікуди з тобою не поїду.

— Міє, сідай — суворо наказує він.

— Я сказала ні.

Боярський надто впевнено та спокійно дивиться мені в очі.

— Міє, я не залишу тебе тут. — він примружується і холодно питає. — Чи може тобі подобається, коли з тебе знущаються?

— Боярський! — гримаю на нього невдоволено.

— Міє, досить. — наказує мажор. — Я розумію, що ти лідер. Ти не звикла здаватися і все таке, але зараз це зайве.

Його голос дивно серйозний, без звичної іронії, чи насмішки. А в його словах здорова логіка. Але мені страшно залишатися з ним та ще й робити крок йому назустріч.

— Сідай у машину.

Знову наказує він, а я насуплююся. Мені справді страшно залишатися з цим юнаком наодинці. Мабуть, іще страшніше, ніж залишатися з шайкою оцих зарозумілих.

— Не хочу. — спантеличено відмахуюся.

— Я знаю. Але треба...

— Не треба. І не потрібно до мене чіплятися, — відмахуюся. — Я сама доберуся додому.

— Міє, охолонь. — гримає він і ставить перед фактом. — Ти зараз сама нікуди не підеш.

Фиркаю і закладаю руки на грудях.

— Боярський, не перебільшуй. Я ж якось жила без тебе. І далі...

— Жила. — перебиває мене він.

— То в чому проблема?

Він на мить переводить погляд назад, у бік університету. Я теж машинально озираюся. Юров зі своєю компанією вже виходять за ворота. І хоч між нами чимала відстань, я ловлю на собі роздратований погляд Олега. Від нього аж мороз по шкірі. Мені страшно, і я переконана, як тільки Боярський поїде, він не упустить можливості познущатися. А мені цього аж ніяк не хочеться.

— Побачила?

Запитання Костянтина змушує мене повернутися, але я лиш оминувши його поглядом мовчу.

— Міє, сідай в машину, — наполегливо просить він.

Я нервово стискаю лямку рюкзака. Мені страшно зробити перший крок і погодитися на пропозицію цього мажора, але ще страшніше залишатися без нього. Бо батькові я жалітися точно не буду. Він же одразу приставить охорону, яка буде повідомляти йому про кожен мій крок. А мені цього аж ніяк не хочеться.

— Міє... — знову кличе мене Боярський.

Підіймаю на нього спантеличений погляд. Він терпляче чекає, доки я сяду в машину. Важко видихаю, а потім мовчки обходжу авто і таки сідаю всередину.