Глава 22

МІЯ

Страх стискає груди так сильно, що важко вдихнути. Я стою на верхній сходинці й дивлюся вниз, де Юров уже щось говорить своїй компанії. Він точно розповідає якусь гидоту. Белла схрестила руки на грудях і не зводить із мене погляду. Я навіть звідси відчуваю противні насмішки натовпу, від яких реально противно.

Можу тільки уявити, що зараз почнеться...

Розумію, що повинна цю травлю вистояти гідно, бо зламатися в мене немає права. Раніше поруч був Артур. Хоч мовчав, але одним своїм поглядом швидко остуджував особливо розумних. А тепер його немає. Я сама, і ще досі не можу до цього звикнути. Образа на Артура осіла в душі.

Роблю крок униз, потім другий та намагаюся не дивитися на натовп.

— Дивіться... Графиня спускається. Сама. В гордовитій самотності. А де ж ваш паж, ваша світлосте? — глузує котрась із дівчат.

— Обережно. Корону не загуби, графине. — фиркає Олег.

— Де ж твій принц? — гукає іще хтось. — Він же щойно розписався, що ти його дівчина?..

— Невже Боярський кинув? Не стягнув, твого противного характеру? — з ненавистю в голосі цікавиться Белла.

Усередині все стискається. Я вже морально готуюся пройти крізь це мовчки. Бо сперечатися з натовпом — найгірше, що можна зробити. Я не збираюся опускатися так низько, щоб обзивати всіх та звинувачувати. Я просто буду вище цього бруду.

Раптом хтось міцно бере мене за руку. Від несподіванки здригаюся і несміло підіймаю голову, поруч стоїть Боярський.

Він мовчить і навіть не дивиться на мене. Просто переплітає наші пальці і спокійно веде мене вниз сходами. Проходимо повз усіх. Костянтин поводиться так, наче нікого навколо не існує. Белла, лише фиркнувши, відвертається.

— О, дивіться! — регоче Юров. — Паж таки прийшов.

Костянтин навіть голови не повертає. І взагалі ніяк не реагує на ці писки та істерики обраних універу, які по суті у лідери проголосили себе самі.

Кожен крок Боярського впевнений та спокійний. Можу лише позаздрити його вмінню триматися. Але саме цей спокій за секунди змушує замовкати інших. Навіть Белла мовчить. Тільки дивиться на нас так, ніби готова мене спопелити своїм поглядом.

Я відчуваю десятки недобрих поглядів на своїй спині. Мені страшенно незручно. Дратує все, що відбувається. Хочеться висмикнути руку та, забравшись звідси, більше ніколи не повертатися. Але стримую себе. Бо зараз мені вперше за весь день перестає бути так страшно.