Глава 21

МІЯ

О, ні! Тільки ректора не вистачало. Не хочу зайвих розбірок. Бо якщо сказати правду, то буде такий скандал, що на горіхи отримаю не тільки я. От халепа. Ну, Боярський, я тобі влаштую, хай ми тільки опинимося наодинці.

Несміливо підіймаю погляд на ректора і винувато порушую незручну паузу.

— Богдане Павловичу... Ми тут з Костею дещо посперечалися...

— В сенсі посперечалися? Через, що? — гримить ректор.

Ну чого він причепився? Йшов собі, та хай би йшов далі. Ні, то треба до всього чіплятися.

— Ну, розумієте... — починаю сплітати на ходу, винувато опускаю очі і починаю перебирати пальці, наче від шаленої незручності. — Ми з Костею... — розгублено підіймаю очі.

— Ми не можемо дійти спільної думки в одному питанні, — раптом втручається Боярський.

На мить зиркаю на нього. Та невже він навіть щось сказав? А я думала, так і буде мовчати.

— Розумієте?! Ми посперечалися... — зіщулившись, пояснюю і ніяково додаю: — Але це не страшно. Усі сперечаються.

— А, — протягує ректор і одразу всміхається. — То ви посварилися... А я було подумав, що у вас щось серйозне.

Вдаю незручність та знизую плечима. Костянтин бере мене за руку і надто впевнено звертається до ректора.

— Богдане Павловичу, вибачте нас. Просто ми на емоціях...

— Та все добре, молоді люди. Все добре. Але сперечатися не варто, — видихає чоловік. — У вашому віці життям потрібно насолоджуватися, а не сперечатися.

Я видавлюю посмішку. Костянтин раптом пригортає мене. От нахаба.

— Дякуємо, Богдане Павловичу, а зараз вибачте, нам пора, — надто впевнено заявляє мій нібито хлопець.

Попрощавшись з ректором, мовчки за руки йдемо на вихід з корпусу. Коли опиняємося у фоє, хочу забрати свою руку, але Костянтин стискає її міцніше і навіть не думає відпускати. Я зупиняюся, але сказати не встигаю нічого. Бо він теж зупиняється і так несподівано та обережно обіймає мене, що я буквально забуваю, як дихати. Наші погляди зустрічаються, і він пильно заглядає в мої очі.

— Маленька, не бушуй. Пізно підіймати кіпіш. Тепер ти моя дівчина, і про це не тільки знають всі студенти, а й сам ректор. Без образ, ти сама йому про це сказала.

Повз нас проходить декілька юнаків, і раптом один з них кидає:

— Боярський, зачотний вибір, тільки де твоя міс?

— Тіару поправляє, — фиркає Боярський, відверто дивлячись мені в очі.

Стискаю щелепи і відводжу погляд. Це просто треш. Боярський наламав дров, і тепер у мене будуть солідні проблеми. Я дуже зла на нього. Звільняюся з його обіймів, але оминути не вдається. Він перекриває мені дорогу і знову надто відверто заглядає в очі.

— Маленька, не кіпішуй. Тепер пізно. Бо тепер ми по один бік барикад.

Відштовхую його і фиркаю.

— Іди до біса. В мене свої барикади, і для тебе там місця нема.

Після цих слів подаюся до важких дерев'яних дверей. Та йду на вулицю. Я просто хочу додому. Я перенервувала, і тепер почуваюся, мов вичавлений лимон. Сил нема зовсім.

Молюся, хоч би Боярський не наздоганяв. Зараз спіймаю таксі і поїду до свого улюбленого парку у столиці. Погуляю, погодую голубів, заспокоюся і тоді поїду додому. Не хочу, аби бабуся щось запідозрила. Вона в мене ще той Штірліц, помічає всі дрібниці.

Але достатньо було мені опинитися на сходах, і я розумію, що зробила дурість, пішовши від Боярського. Бо гальорка, яка щойно стояла у фоє, тепер на чолі з Юровим та Беллою стоїть внизу біля сходів. І відповідно всі їхні погляди спрямовані на мене. І тепер мені ні втікати, ні йти вперед. Бо гидких слів так чи інакше з їхнього боку не уникнути.

Страх сковує тіло. Чомусь дуже страшно. Тіло не слухається мене, бо паніка буквально паралізувала зсередини.