Глава 20

КОСТЯНТИН

Ловлю на собі спантеличений погляд великих очей Мії. Та якщо чесно, я сам у шоці від свого прохання, але я не проти цього поцілунку. Хоча розумію, що це неможливо, бо вже за мить в очах цієї мініатюрної красуні, з’являється лють. Тепер чекаю, коли вона знову мені по морді з’їздить.

Кліпаю, бо пройшло всього кілька секунд, як вона справді замахнулася. Ловлю її руку і не даю вліпити мені ляпаса. Наші погляди зустрічаються, і в красивих ніжно-фіалкових очах напроти, бачу повно страху.

Мені найменше хочеться, аби Мія боялася мене. Тому притягую її руку до вуст і ніжно торкаюся її легким поцілунком. Мія спантеличено кліпає та мовчить.

— Міє, розслабся. — зірвано прошу.

А вона у відповідь висмикує свою руку і відштовхує мене.

— Боярський, ти реально псих? — фиркає вона і забирає свій рюкзак з мого плеча. — Ти навіщо, при всіх сказав, що я твоя дівчина? На що ти розраховував? Я тобі не підіграю і на танцюльки з тобою теж не погоджуся. Ясно?

— Не ясно, — шиплю я. — Ти повинна...

— Я нікому нічого не повинна. Ні тобі, ні своїм наставникам, ні універу. Я навчаюся тут так, як інші, і не зобов’язана робити те, чого я не хочу.

Бачу, як дівчина напружено дивиться кудись через моє плече, а вже за мить чую оплески. Оглядаюся і бачу кураторку дівчини, яка наближається до нас.

— Браво, Міє. — зупиняється поруч вона. — Оце твоя вдячність за те, що ми тут тебе ледь не два роки навчали?

— Справді? — фиркає Мія. — А це нічого, що я з чотирьох років у балеті. Я ж до вас прийшла з цілою базою знань, вмінь та купою нагород. А цього тут навіть приблизно не вчать.

Повисає мертва тиша. Тільки в очах Інеси Вікторівни стрибають злі вогники. Схоже, їй не до вподоби правдиві слова Мії.

— Але всі твої виступи та перемоги — це заслуга Ірини Семенівни, чи, може, не так? — лементує вона.

— Та звісно, — знову фиркає Мія. — Може, і турнір Ірина Семенівна виграє своїми заслугами, бо ж яким я боком до цього. Бо це, мабуть, не в мене обмеження в їжі, покалічені ноги, я ж просто сиджу і кайфую. Чи, може...

— Досить мені тут хамити! — буквально реве кураторка. — І викаблучуватися достатньо. Знайшлася мені зірка. Думаєш, хтось тебе просити буде. Та на твоє місце десять буде.

Нервово стискаю вилиці і роздратовано звертаюся до жінки.

— Інесо Вікторівно, — мої нерви здають, бо це явно перебір. — Слова добирайте.

— Боярський, мовчи. Бо ще ти мене будеш вчити. — волає вона. — Теж мені захисник знайшовся.

— Не зрозуміла, а що тут за крики?

Навіть не обертаюся, бо з голосу позаду впізнав, що це балетмейстер. Мій погляд прикипає до Мії, яка зі злобою дивиться на кураторку.

— Інесо Вікторівно, а мене просити не потрібно. — порушує тишу вона. — Я сказала, що не буду брати участь у цьому конкурсі. І тепер точно не буду. Хоч самі танцюйте, вмієте опускати людей нижче плінтуса, то вмійте відповідати за свої слова.

Розвернувшись, Мія йде, гримнувши дверима. Мій погляд, повний люті, стрибає на кураторку дівчини.

— От якого милого було втручатися в нашу розмову? Хто просив? Браво! Ви домоглися свого. Вітаю. Тепер точно будете самі танцювати, бо я без неї точно танцювати не буду.

Після цих слів кидаюся за Мією, я не можу допустити, аби вона пішла.

Наздоганяю її в кінці коридору і, зловивши за руку, змушую зупинитися. Але я спантеличений, бо в її очах бринять сльози. А ця крихітка завжди здавалася мені незворушною. Дівчина хоче висмикнути свою руку, та я не дозволяю їй.

— Відпусти! Ти з ними заодно. — вона змахує сльози і розлючено додає. — Повертайся, і продовжуй з ними шукати собі партнерку, бо я навіть не подумаю брати в цьому бардаку участь...

— А що тут діється, молоді люди?

За нашими спинами чуємо голос ректора — Богдана Павловича. Оглядаюся і розумію, що цього дядечка не проведеш. Доведеться розказати правду. Але якщо він дізнається правду, прилетить не лише нам, а й наставникам Мії.