Глава 19

МІЯ

Пауза затягується і я розумію, що натовп чекає видовища та емоцій, і Белла їх обов’язково влаштує. Бо он стоїть і буквально з очей іскри сиплються.

— Боярський, це правда? — розлючено шипить. — Ти справді проміняв мене на неї?

— Правда. — холодним різким тоном заявляє він.

І я розумію, що всі мої заперечення до одного місця. Бо цей нахаба заявив протилежне. І найгірше, що йому повірять усі, а мене навіть ніхто слухати не стане.

— І чим вона краща? Чим? — з люттю цікавиться вона.

— Усім! — холодно заявляє Костянтин і незворушно додає. — Тож годі порівнянь, чи пересудів. Мія — моя дівчина, і якщо я ще раз побачу, що хтось до неї чіпляється чи ображає, обіцяю, тому буде несолодко.

Боярський робить крок уперед і мені не залишається нічого іншого, як йти за ним. Але він не веде мене на вулицю, а чомусь веде у бік студій. І мене це страшенно напружує. Я додому хочу. Я втомилася слухати увесь цей абсурд. Але зараз мовчу. Бо чудово розумію, що розбиратися мені тепер потрібно лише з Боярським. А я з ним говорити не вмію та не хочу. А ще страшенно не хочу, аби хоч хтось чув нашу розмову.

Коли опиняємося майже біля студій, висмикую свою руку і зупиняюся. Він оглядається і, холодно заглянувши мені в очі, упівтону надто впевнено заявляє.

— Годі протестів, маленька. Тепер всі знають, що ти моя дівчина, і заперечувати щось марно...

— Куди ти мене тягнеш? — заклавши руки на грудях, роздратовано питаю.

— До студії, нам поговорити потрібно.

— Я не маю часу йти до студії. І говорити нам нема про що. — хочу забрати від нього свій рюкзак, та він не віддає, лише ловить мене за руку і надто відверто заглядає в очі.

— Міє, після того, що щойно відбулося в фойє, ти одна нікуди не підеш. Постарайся це зрозуміти. І якщо ти не хочеш тут говорити, поговоримо в машині.

Він знову веде мене в протилежному напрямку, але мені від його слів іще страшніше. Тому, висмикнувши руку, втікаю від Боярського в бік студій. І байдуже, що в нього мій рюкзак та телефон. Але втекти не вдалося, бо я мало не збила з ніг літнього ректора, який погрозив мені пальчиком, і тут-то Костянтин мене і наздогнав. Перепросив ректора за мене, і, схопивши за талію, потяг до студій.

— Боярський, відпусти, доки я добра, бо...

— Без «бо», маленька. — фиркає він. — І взагалі припини зі мною силою мірятися, я все одно сильніший.

— Ти нахаба, — шиплю крізь зуби, аби чув лише він. — Але помрій, що я складу тобі пару на турнірі. Цього не буде ніколи, і змусити мене ти не можеш.

Я дуже зла, тому слова відскакують від зубів. Я хочу, аби цей мажор зрозумів, що по-його все одно не буде. Але після своїх слів я встигаю лише кліпнути, бо вже за мить, ми опиняємося в пустій студії. І я стою притиснута спиною до дверей, а наді мною навис Боярський, спершись рукою над моєю головою. Спантеличено дивлюся на нього, піднявши очі догори. А він такий холодний та незворушний дивиться на мене згори вниз. В очах повно холоду та невдоволення.

Відчуваю, як моє серце пришвидшує свій ритм. Нервово ковтаю і ледь чутно прошу.

— Боярський, пусти.

Та він дивиться на мене, навіть не моргаючи, і поводиться так, наче не чує. Хочу піти, та він легенько притискає мене назад до дверей.

— Ей, ти чого? Ти взагалі мене чуєш? — звертаюся до нього, бо мені справді лячно.

— Чую. І навіть відпущу, але... — він замовкає і знову витріщається на мене, звузивши зіниці.

— Що, але? — дратуюся я.

— Відпущу, якщо поцілуєш?

У мене від його слів очі на лоб полізли. Але розумію, що схоже він вирішив розважитися. Тому злість у мені спалахує за секунди. Паніка сковує тіло. І мені хочеться знову врізати йому ляпаса, аби привести до тями.