ГЛАВА 17

КОСТЯНТИН

Я працював практично пів ночі. І сьогодні зрання собі пообіцяв лягти спати раніше. Але не певен, що так буде, бо мої плани вічно летять коту під хвіст. А ще в мене є одне важливе завдання. Тож працювати знову довелося вночі. І чим моїм завданням є — Мія Графенко. Це завдання одне з нелегких, але я просто зобов’язаний з ним впоратися, бо іншого виходу у мене немає. І якщо бути щирим із собою іншого я не хочу.

Заняття закінчилися, і я поспіхом йду на пошуки Мії. Тільки де її знайти. Зробивши кілька кроків сходами, набираю Ірину Семенівну, і коли вона знімає слухавку, вітаюся і одразу питаю.

— Ірино Семенівно, ви Графенко не бачили?

— Бачила, вона навіть говорити зі мною не захотіла. — Видихає балетмейстер. — Наказала, аби ми місяць її не чіпали. Бо вона бере паузу, але чи повернеться у танці, ще не відомо.

Мені від таких новин не по собі.

— Я зрозумів... — без емоцій кидаю, бо це все мені страшенно не подобається.

Ну от як це не повернеться? Вона природжена танцівниця. Танці у неї в крові. Як це не повернеться вона... Бути такого не може.

— Костю, я дуже тебе прошу, поговори з Мією. Бо мене вона не чує. — Балетмейстер видихає і додає. — Решетник справді бовдур. Чому було раніше не сказати малій, що їде? Ні, зробив таємницю... А вона тепер озлобилася. І найгірше тк, що десь я її розумію. Бо ситуейшен така, що ворогу не побажаєш... — Вона знову важко зітхає і знову просить. — Костянтине, але будь обережним, бо ця вредіна дуже ображена на Решетника. А якщо чесно, я буду щаслива, якщо тобі вдасться вмовити її. Бо нікого окрім неї на турнірі я бачити не хочу.

— Я постараюся. Але поки вона мене теж ігнорить. І ви чудово знаєте чому...

— Знаю. — Лише важко зітхає балетмейстер.

— Але якби ти тоді проявив терплячість... Ви б зараз були ідеальною топовою парою. Кращих за вас, точно б не було.

Стискаю жовна і розумію, що Ірина Семенівна має рацію. Але тоді я цього не розумів. А зараз дуже шкодую. Бо тоді ми з Мією були наче два наелектризовані ядра, що зіштовхнулися. Від цього стався вибух, і нас відкинуло далеко одне від одного. Зрештою я теж хороший. Я не звик поступатися. Навпаки, звик, що все завжди має бути по-моєму, саме тому й від батьків пішов.

— Гаразд. Щось придумаю. — Невпевнено обіцяю.

Прощаюся з балетмейстером та кладу слухавку. Виходжу у фойє, а тут, як завжди, якась тусовка, але мене вона не обходить, я йду шукати Мію. Оминаю галасливу юрбу і вже дійшовши до дверей, що ведуть на вихід, раптом чую.

— Графине, харе ламатися. Ти будеш зі мною і крапка.

Мене аж пересмикує, різко зупинившись, обертаюся. І наче торнадо несуся до юрби. Бо з середини натовпу я чув голос Брова. Отже, він знову тролить малу. І сьогодні йому це так не минеться.

— Ану геть з дороги! — Волаю, наближаючись.

Юрба розходиться, і на мене великими очима дивиться Олег. А поруч з ним, з опущеною головою, стоїть Мія. І виглядають вони як слон і моська.

Роблю крок вперед і навіть не роздумуючи хапаю дівчину та пригортаю до себе.

— Ану лапи свої забрав, вона моя... — пищить Юров.

Відчуваю, як Мія вся тремтить, тому притискаю її до себе міцніше і на його слова низьким тоном кидаю.

— І мріяти забудь. Взагалі-то, я вчора тебе попереджав. Але бачу в тебе пам’ять коротка. — Примружуюся, дивлячись на здоров’яка. — Ця крихітка, моя дівчина. А якщо хтось хоче заперечити, то вчора я сказав що буде з охочими образити Графенко. У кого є таке бажання, у Юрова запитайте. Хай всім розповість.

Забираю у Мії рюкзак і розвернувшись та обіймаючи дівчину за крихітні плечі, веду її із натовпу. Але вже за мить змушений зупинитися. Бо дорогу нам перегородила Белла. Проходжуся поглядом по її довгих ногах, які здаються починаються біля вух, і розумію, що вона навіть не думає приховувати те, чим її нагородила природа.

Белла ж закладає руки на грудях і поглядом, повним люті, дивиться на мене.