Глава 16

МІЯ

Поговоривши з мамою, видихаю. І думки чомусь знову повертаються до Боярського. Чесно, не розумію його поведінки. Все ж було добре. Стільки часу ходив, оминав мене. Робив вигляд, ніби мене взагалі не існує. Я поводилася так само. І мене це цілком влаштовувало. От навіщо він зараз ходить за мною? Чомусь здається, що він тільки і чекав, доки Артур поїде. Бо, як з’ясувалося, це тільки я була не в курсі, що Артур їде. А всі знали про це і просто мовчали.

Хмикаю. Ще б. Видихаю. Бо доки всі розважаються на повну, ловлять незабутні моменти золотої пори, я гризу граніт науки, практично ні з ким не спілкуюся, от і не знаю нічого. Бо для мене не тільки танці на першому місці, а й навчання. Бо хтозна, як складеться життя, а освіту потрібно мати. Зрештою плітки мене не дуже цікавлять. Мені більше подобається щось пізнавати та відкривати для себе нове, ніж перемивати кістки іншим.

Втомлено присідаю на ліжко. Щось не хочеться нічого. Чомусь морить сон. Тому, знявши взуття, прилягаю поперек ліжка. І знову повертаюся думками до розмови у студії. Ну от чому я? В універі купа талановитих дівчат... Чому Костянтин не обрав собі когось іншого? Наприклад, його міс теж непогано танцює, правда жодних перемог у неї немає, бо її більше ваблять танці на жердині. Але тут, як то кажуть, кожному своє.

Пригадую, як ця пихата краля штовхнула мене. Тепер здогадуюся про причину її вчинку. Напевно, Боярський розповів їй про свої наміри, от вона і не в захваті. Мабуть, це і є причиною її люті.

Кліпаю, бо знову дзвонить мій телефон. Потягнувшись, беру його і дещо здивована, бо на екрані світиться досить цікавий та незвичний для нашої країни номер оператора. Сівши, знімаю слухавку.

— Алло.

— Привіт, Міє!

Від цих двох слів мороз пробіг по шкірі. Я одразу впізнала у голосі співрозмовника Решетника.

— Що тобі потрібно? — охриплим голосом питаю.

— Міє, я поговорити хотів. Не клади, будь ласка, слухавку. — просить Артур.

На мить стискаю щелепи і ледь стримуюся, аби таки не покласти слухавку.

— У тебе хвилина, — холодно фиркаю, бо не хочу чути його безглуздих виправдань та вибачень. Тепер вони недоречні. Тому без емоцій повідомляю: — Я зайнята.

— Чим ти зайнята? — одразу чіпляється за мої слова він.

— Це особисте, — відмахуюся.

— Міє, невже це правда, що ти погодилася скласти пару Боярському на турнірі у Франції?

З хвилину мовчу, а тоді, аби допекти колишньому партнеру, випалюю:

— Правда.

— Міє, як ти могла проміняти мене на нього? — з претензією цікавиться Артур.

У голові стільки слів, що не знаю, котре з них сказати першим, але, аби боляче вкусити Артура, випалюю:

— Без образ, але Костянтин найкращий. А оскільки ти мене підло кинув, іншого виходу у мене немає. — Перехоплюю подих і правдиво додаю: — Зрештою танець у парі — це в рази краще, ніж соло. Тож я спершу дбаю про себе...

— Міє, але так не чесно, — різко заявляє Решетник.

— Справді, Артуре? — з іронією питаю. — Хто б говорив про чесність. У мене є в кого вчитися.

Повисає напружена пауза, я чекаю, доки мій співрозмовник хоч щось скаже, і відчуваю, як буквально тремчу від емоцій. Образа на нього ще надто сильна.

— Отже, це правда? Ти готова піти по трупах заради перемоги? — з неприязню випльовує Артур.

— Готова, — теж випалюю без докорів сумління. — Для мене тепер власні пріоритети на першому місці. І відчитуватися чи звітувати, я ні перед ким не зобов’язана.

— Я зрозумів, — невдоволено бурчить Решетник.

— Я за тебе рада, — фиркаю і кладу слухавку.

Незрозумілі сльози одразу виступають на очах. Я не можу пояснити, чому плачу. Але образа на цього бовдура таки осіла смогом на душі. Він реально кинув мене і не залишив мені вибору.

Важко видихаю і чудово розумію, що при усіх моїх протестах, якщо я хочу продовжувати свою кар’єру в танцях, я буду вимушена погодитися на пропозицію Боярського. Хоча навіть уявити важко, як ми будемо співпрацювати. Сподіваюся, не повбиваємо одне одного завчасно.