Глава 15

МІЯ

Приїхавши додому, я, задоволена собою, швидко втекла у двір. І Боярський залишився з носом. От і добре, а то вигадав собі, що може собі дозволити зайве.

Увійшовши в будинок, намагаюся вдавати безтурботність, не хочу, аби бабуся помітила, що щось не так. Але, на щастя, її немає вдома. Поїхала з подругою на шопінг. От і добре. Хай відпочиває. Бабуся і в мене просунута, сучасна. Вони часто з подругами кудись носяться. То на відпочинок, то на закупи, то взагалі за кордон.

Видихнувши, підіймаюся до себе, а в голові досі стоїть розмова з Боярським.

Ну, от з чого він взяв, що я погоджуся бути йому парою у танці?

Якщо чесно, тепер мене турнір у Франції анітрохи не хвилює. Але, тверезо оцінюючи ситуацію, розумію, що це рішення не тільки Боярського, але й моїх наставниць. Тепер навіть цікаво, чи мене справді можуть відрахувати з універу за відмову...

Кладу сумочку на туалетну тумбу і, підійшовши до ліжка, падаю на нього. Зажмурюю очі, бо не хочеться нічого. Уяву заповнюють крики моєї кураторки та слова Костянтина. Що це? І як розуміти ці наїзди? Бо, як на мене, це ніщо інше, ніж змова. І я на це не погоджуся нізащо. Бо мене ніби просять, але по суті змушують. А тиснути на мене марно, бо тоді в мене вмикається зворотна реакція.

Розплющую очі, бо в сумочці гуде мій телефон. Важко видихаю і неохоче встаю. Якщо це Боярський або хтось з моїх наставників, то я точно скину дзвінок і трубку брати не буду.

Піднявшись, йду до тумби. Виймаю телефон, і посмішка торкається моїх вуст. Бо це мама. Не роздумуючи, знімаю слухавку.

— Привіт, донечко, ти як? Все добре?

— Так, мам. Все добре... — замовкаю, бо вже дуже мені хочеться розповісти їй сьогоднішню ситуацію, бо треш з універу не дає мені спокою. Зрештою я знаю й інше, що моя кураторка точно їй подзвонить.

— Міє, невже щось не так? — раптом напружено питає мама. — Чи, може, ти досі хвилюєшся через Артура? Люба моя, відпусти ситуацію. Годі. У дорослому житті так буває. Навіть дорослі поводяться, мов діти. Ти ж у мене...

— Мам, — перебиваю її. — Справа не в Артурі. Тут дещо інше...

— Що інше, Міє? — не дає договорити мама.

Коротко переповідаю їй пропозицію Боярського та вмовляння своїх наставників, а тоді щиро зізнаюся.

— Але, мам, я не хочу ніяких зараз тренувань. І взагалі... Я хочу зробити паузу та перезавантажити життя, — на мить замовкаю і щиро зізнаюся. — Тепер уже не впевнена, що танці — це те, чим я хочу прожити все життя.

У трубці повисає затяжна пауза, але я відчуваю: мама страшенно хвилюється. Вона боїться за мене.

— Мієчко, але ж ти в танцях з чотирьох років... — лагідно нагадує вона, порушивши тишу.

— Я знаю, мам, — закушую до болю нижню губу і тихо видихаю. — Але зараз я хочу зробити паузу. Я ж до останнього дня готувалася до змагань з Артуром. Вони відбудуться через три тижні... Але я досі не можу змиритися як з вчинком Артура, так і з мовчанням моїх наставників. Навіщо були ці репетиції, якщо всі добре знали, що я на ці змагання не поїду?! Це ж чистої води підстава, — витримую паузу і зізнаюся. — Мам, я відмовилася від участі у цьому турнірі, — знову замовкаю, а за мить тихо переповідаю. — Але Боярський попередив, що мене за це можуть відрахувати...

— Хай тільки спробують, — невдоволено гримає мама. — Тебе змушувати ніхто не має права. Та я не знаю, що з твоїми наставницями буде, якщо про це дізнається тато...

— Мам, — перебиваю її. — Я не жалілася тобі, я просто повідомила, щоб ти була в курсі, якщо хтось тобі зателефонує з універу, — зволожую вуста і запевняю. — Ти не хвилюйся так. Я сама з усім упораюся. Ти ж знаєш...

— Знаю, моя дівчинко, — видихає мама і з гордістю додає: — І дуже пишаюся тобою. Бо ти у мене знаєш, чого хочеш, і маніпулювати тобою не буде ніхто.

— Отож, мам, — одразу чіпляюся за це. — Тому ти нічим не переймайся. Краще розкажи, як ви там без мене?! Не скучили?

Мама охоче розповідає про нові місця. Вона дуже задоволена, що поїхала з батьком. Мала теж щаслива. І я радію за них усіх. Хоча добряче скучила. Але на душі таки неспокій, бо після моїх розповідей у мами одразу увімкнувся режим хижої вовчиці, яка захищатиме своє дитя попри все. Та до кінця нашої розмови настрій мами змінився, і вона пообіцяла, що нікому телефонувати не буде, але якщо зателефонують їй, то вона себе стримувати точно не буде.