Глава 14

КОСТЯНТИН

Таксист опускає скло на дверцятах, а я одразу вітаюся.

— Доброго дня! — виймаю з кишені кілька купюр і простягаю їх чоловікові зі словами. — Візьміть, будь ласка, решти не треба. Але справа в тім, що дівчина передумала... Вона не їде.

— Боярський, ти геть знахабнів?!

Чую позаду невдоволений голос Мії. Оглядаюся. Вона вже стоїть поруч зі складеними руками і невдоволено дивиться на мене.

— Міє поїхали зі мною...

— Молоді люди, я перепрошую, то хтось з вас їде чи ні?

— Ні, — різко заперечую я.

— Так, — роздратовано заявляє Мія.

— Я не зрозумів, то так, чи ні? — уже нервує таксист.

— Так, — одразу відповідає Мія. І я встигаю лише кліпнути, як вона спритно сідає на заднє сидіння машини.

Мене бере зло, бо ця навіжена щойно пошила мене в дурні. Вона просто втекла від мене. Але я не можу це так залишити.

Підбігши до свого авто, сідаю за кермо та мчу за машиною таксі. Мені неприємно, що Мія мене відшила, але й змінити я нічого не можу. Просто їду за таксі. Я дуже злий, бо знаю, як тепер глузуватиме з мене ця компашка Юрова, але плювати я на них хотів. У мене своя ціль.

Провівши Мію додому, я мав намір з нею порозмовляти, але вона, вистрибнувши з машини, сховалася у дворі. Мені не залишилося нічого іншого, як видихнути та повернутися додому.

Вдома мене зустріла Анна Сергіївна, моя хатня робітниця. Вона готує та прибирає для мене і за це отримує хорошу заробітну плату. Жінка саме зібралася йти, тому я, вислухавши її, прощаюся і, увійшовши в прохолодну вітальню, падаю на диван. З голови все ніяк не йде Мія.

Я ледь дочекався, доки вона з’явиться на заняттях. Її ж стільки часу не було. А вона знову за своє. Я розумію, що через вчинок Решетника вона озлобилася на всіх, але так не можна поводитися, просто не можна.

Трохи посидівши, я приготував собі каву, після якої одразу заснув. А прокинувся від дзвінка свого телефону. Телефонував невідомий номер, ще й якийсь дивний. Але мені боятися нічого, знімаю слухавку.

— Привіт, Боярський!

Голос знайомий, але я не можу збагнути хто це, ще й з просоння. Сідаю на дивані і дивлюся на номер, який мені абсолютно нічого не говорить. Єдине що розумію, це що номер закордонний.

— Слухаю, — холодно кидаю у трубку.

— Це, Артур...

— Ну, привіт! — і собі вітаюся я. — Радий чути. Як ти?

— Нормально, — фиркає він і одразу з претензією кидається на мене. — Костянтине, бачу ти щось попутав? Ти чого до Мії чіпляєшся?

У мене ступор від такого питання. Щось я не зрозумів?

— А ти маєш претензії? — холодно цікавлюся у відповідь. — Чи, може, проти?

— Прикинь. Може, проти... — шипить Решетник. — Нема чого за нею ходити. Вона моя...

— В сенсі твоя? — щось я вже заплутався. Бо по універу чутки ходять, ніби Мія на Артура дуже образилася.

— В прямому сенсі, Боярський. Пацани казали ти за нею ходиш... Бачу тебе на подвиги тягне...

Хмикаю, ясно звідки вітер дме. А я вже було подумав, що Мія нажалілася.

— Обґрунтуй! — наказую я.

— Що обґрунтувати? Мія — моя, і на цьому крапка.

Хмикаю і криво посміхаюся, беручи співрозмовника на понт.

— Мія тебе ані знати, ані бачити не хоче.

Повисає нетривала пауза, яку порушує Артур.

— Можна подумати тобі вона рада?

— Уяви собі! — холодно кидаю у слухавку і завершую виклик.

Набрид. Поїхав за кордон — от хай там і сидить. Нема чого сюди носа пхати.

Підіймаюся, але телефон дзвонить знову. Скидаю виклик і йду працювати. Бо вже пізно, а мене ще чекають справи. Мою роботу за мене ніхто не зробить. І гроші з неба не впадуть.