Глава 13

КОСТЯНТИН

Покидаю будівлю універу і зупиняюся на сходах, я дуже злий. Злий на себе і на цю навіжену дівулю. Ну от як можна бути такою нестерпною? Стоячи на сходах, набираю повні легені повітря і торкаюся рукою щоки, по якій пройшлася ця бунтарка. Досі пече. Але це дрібниці, бо мене більше хвилює її впертість.

Виймаю з рюкзака чорні окуляри, і до мене долітає регіт. Зиркаю убік, там стоїть компанія хлопців на чолі з Юровим. Терпіти цього упиря не можу. Я розумію, що він так високо носиться за рахунок своїх батьків, але мене це бісить.

— Та я нагнув її. То буду не я, якщо ця графиня не буде моєю.

У мені моментально закипає лють від почутого. Погляд стрибає до виходу з двору універу, де на лавочці в навушниках сидить Мія. Добре, що вона цього не чує. Бо ручаюся, фізіономію цьому красеню вона б розмалювала, незважаючи на те, що вона, в порівнянні з ним, крихітка.

— Олегу, ой не факт. Здається, королівську кобру приручити легше, ніж це ходяче горе, — кидає хтось із пацанів.

— Костю, скажи... У тебе ж вже досвід є, — гукає мене Арсен, наш спільний з Олегом одногрупник. — Вона ж притрушена на всю голову.

Впевненою ходою йду до юрби. Юров оглядається на мене і хмуриться, бо терпіти мене теж не може. Мій батько — власник великого холдингу, і це солідно муляє мого однокурсника. Він колись пропонував мені дружбу, мовляв, ми не такі, як усі. Але я відмовився. Я не вважаю себе вищим за інших, можливо, не такий, як усі, але робити різницю не збираюся. Я можу не спілкуватися з людьми, але зневажати їхні права не маю.

— Чого мовчиш, Костянтине? То це правда? — криво посміхаючись, питає Олег.

— Неправда. — Різко заперечую я. Знімаю окуляри і суворим поглядом заглядаю у світло-сірі очі Юрова. — І малу чіпати не раджу. Бо якщо на неї хоч вітер подує з твоєї сторони, розмова буде іншою.

Після цих слів повисає тиша. Юров дивиться на мене, мов бик на червоне, і важко сопе. А я, користуючись тишею, додаю:

— Сподіваюся, всі мене почули. І щоб слова горбатого на адресу цієї малої я більше не чув.

Тиша продовжується, тому одягаю окуляри та йду. Але встигаю зробити кілька кроків, як за спиною чую:

— А то що ти зробиш? Батькові своєму пожалієшся?

Після цих слів чую регіт компанії, але, зупинившись, оглядаюся.

— Юров, я не звик плакатися батькові в жилетку. Я з вісімнадцяти років живу окремо за власні кошти. І це одне, а інше — якщо ти або хтось із вас виплюне ще хоч якусь гидоту в сторону Графенко, раджу, коли ходитимете в сутінках, оглядатися.

Обернувшись, йду до машини, але тепер мене уже ніхто не кличе, нічого не каже та не питає. От і чудово. Я не звик кидатися словами чи щось доводити. Не люблю, коли мене перебивають, тому завжди говорю так, щоб мене почули. Коротко, спокійно та ясно.

Сідаю в машину і, під'їхавши до Мії, зупиняюся. Опускаю скло на дверцятах, а вона великими очима дивиться на мене.

— Поїхали, підвезу, — зірваним тоном прошу.

— Дякую, я викликала таксі. — Відмахується вона, навіть не дивлячись на мене.

Виходжу з машини і присідаю поруч.

— Міє, я просто підвезу тебе...

— Ти глухий? Я не хочу. — Вона нервово стягує великі навушники і холодно наказує: — Тому годі тут сидіти. Котися звідси. Чи тобі одного компліменту від мене замало?

— Міє, чого ти така злюка? Я ж від щирого серця...

— Я теж, — перебиває мене вона.

— Що ти теж? — не зовсім розумію, що вона має на увазі.

— Ляпаса тобі вліпила, від щирого серця. Рука ще досі пече. Але бачу, тобі мало...

Видихаю і бачу, як у наш бік дивиться компанія біля сходів. І вже дуже мені хочеться втерти їм носа. Хочеться, аби Мія сіла в мою машину та поїхала зі мною.

Але вона раптом повертає голову у бік воріт. Теж зиркаю туди і бачу, що поруч зупинилася машина таксі. От дідько. Як же невчасно приїхала машина.

Мія підіймається та йде. Я теж, підвівшись, йду за нею, бо вже страшенно не хочу, аби вона їхала на таксі.

Випереджаю її і прямую до таксиста, маю намір спровадити його. Тоді у цієї непокори іншого виходу не буде, як поїхати зі мною.