Глава 10

МІЯ

Наші з Боярським погляди зустрічаються. Почуваюся страшенно незручно від цього відвертого споглядання. От чого так витріщатися? Мене дратує цей його погляд. Не даремно всі дівки універу на ньому залипають. Він нереальний красунчик, тільки характер жахливий.

Важко видихаю в душі, але здаватися не збираюся.

Здається, сьогодні парад планет чи, що... Які вишикувалися проти мене, і від цього на мене навалилося все, що тільки можна було. Це якась карма на мене сьогодні напала. Тільки за що? Здається, в моєму житті почалася чорна смуга, і мені просто хочеться її перечекати десь у затишному місці. І повернутися у світ, коли все вляжеться.

Таки першою відводжу погляд, бо, схоже, Боярський не те що дивитися на мене не перестає, а й йти від дверей не збирається. Нерви здають, і я, роблячи крок до нього, роздратовано наказую.

— Відійди!

— І тобі привіт, міс Непокора. — фиркає з іронією він. — Невже далеко зібралася? — глузує він.

— Якнайдалі від тебе. — шиплю, нервово поправляючи рюкзак на плечі. — Тому вшивайся з дороги. А краще йди наздоганяй свою справжню міс. А то вона щось сьогодні не в дусі. Нема чого тут самостверджуватися. Всі зірки універа і так уже твої.

— Мала, охолонь... — поклавши руки в кишені довгих світлих шортів, глузує Костянтин. — Бачу, ти теж не з тієї ноги встала, ще й не на той віник сіла... І взагалі, ти чого така злюка?

Мене бісять його насмішки, я реально дуже зла. І зараз мені не до його дурнуватих жартів.

— Костянтине, звали з дороги, доки я тебе не посунула. — роздратовано ціджу крізь зуби.

Боярський з викликом заглядає мені в очі, своїми великими аквамариновими очима, і з викликом кидає.

— А ти посунь.

Я вся киплю. Як же цей чортів мажор мене бісить. Весь такий на стилі, нагладжений. На ньому речі останньої моделі, гаджети теж останнього випуску. Просто не хлопець, а взірець модних луків та брендів. Дивно, що досі блогерством не зайнявся. Бо точно був би мегапопулярним.

— Що мовчиш, Манюня? Слабо мене посунути? — знову з викликом питає він, явно щоб розсердити мене ще більше.

Роздратовано дивлюся на нього і ще раз на емоціях уже прошу. Хоча мій голос все одно скидається на наказ. Бо мене дратує те, що позаду сидять мої наставники і спостерігають за всім.

— Боярський, відійди. Я не в настрої для твоїх сарказмів.

Він трохи нахиляє голову, ніби оцінює мене, а тоді, посерйознішавши, холодно заявляє.

— Якщо не в настрої для приколів, то давай поговоримо серйозно.

Шумно видихаю. От що йому потрібно? Сто років не чіпав. Чого пристав зараз? Вдихнувши різкий аромат його парфумів, кривлюся. Фу. Це у що його мокнути, що пахне, мов старий дід? Як можна на себе таке лити? Який несмак...

Але його парфум ще можна стерпіти, на відміну від нього самого та його заяв.

— Нам нема про що говорити, Костянтине, тож забирайся. А ні, то дай пройти.

— Міє, нам потрібно поговорити. — наче не чує мене, нагадує він.

Мене від цього пересмикує, і я, зірвавшись з місця, суну просто на нього. І за секунду, опинившись за міліметр від нього, хочу відштовхнути його. І цієї ж миті опиняюся в його міцних обіймах. Прикладаю усі сили, щоб звільнитися, але коли не виходить впоратися з цією горою м'язів, розлючено наказую.

— Боярський, відпусти. Бо я справді скористаюся жіночим прийомом...

Я навіть не встигла договорити, як опинилася на руках у свого запеклого ворога. Який несе мене назад у студію, звертаючись до наших наставників.

— Шановні пані, залиште нас наодинці. Нам терміново потрібно поговорити. Сподіваюся, ви не проти?

Але як кураторка, так і балетмейстер мовчки виходять із студії, залишаючи нас наодинці. І в мене починається справжня паніка. Навіть при тому, що розумію: ми в універі, і цей качок мені нічого не зробить. Можливо, він справді хоче просто поговорити, але я не хочу ані чути його, ані розмовляти з ним не хочу.