Глава 8

МІЯ 

Юров лише посміхається і робить дивний жест, втягуючи шию у плечі, та зухвало відмахується на зауваження кураторки.

— Інесо Вікторівно, не кіпішуйте. Базар у нас з малою. А ви тут шухеру навели.

— Юров, ще раз побачу, що ти свої понти ганяєш, — поговорю з батьком. Хай мізки тобі вправить, а то бачу, ти в себе повірив...

Практично його ж мовою відповідає моя кураторка, чим дивує не лише мене.

— Інесо Вікторівно, ну не гоніть... — обурюється мажор. — Ну, що за дитячий садок? Що не що, одразу батькові...

— Олеже, базар фільтруй, — гримає невдоволено кураторка на Юрова. — Це ти гониш, а я попередила. Ще раз, і можеш потім за мною не бігати та не вмовляти. Хочеш помірятися силою, іди он до Лованова. А не розбірки влаштував з дівчиною, яка важить втричі менше, ніж ти...

— Інесо Вікторівно...

Проситься Юров, але кураторка перебиває його.

— Стрілка закінчилася, базару нуль, тож активно розходимось. — вона зиркає на мажора і невдоволено заявляє. — Я все сказала. Сподіваюся, у тебе проблем із слухом нема, з пам’яттю теж.

Олег фиркає та, розвернувшись, йде, але Інеса кричить йому услід.

— І навіть не думай купувати квіти, чи щось у цьому роді. Мене купити неможливо. Нічим. — вона шумно видихає і переводить погляд на мене. — Міє, я, власне, по тебе. В мене до тебе серйозна розмова. Вірніше, не лише в мене, а й у твого майстра з танців.

Я з полегшенням видихаю і нервово поправляю рюкзак на плечі.

— Який збіг, Інесо Вікторівно. Я теж хотіла з вами поговорити. Обома. — зізнаюся.

— Про, що? — одразу напружується кураторка.

Опускаю на мить очі і, знітившись, прошу.

— Можна ми поговоримо деінде, не хочу аби нас чули...

— Таємниці? — одразу напружується вона.

— Ні. Та все ж.

Жінка у діловому синьому костюмі видихає і просить.

— Якщо так, то ходімо зі мною. Я, власне, тебе шукала, бо не тільки я хочу з тобою порозмовляти, тож годі тут стояти. Краще йдімо.

Кураторка йде вперед, а мені не залишається нічого іншого, як іти за нею. За кілька хвилин входимо у коридор, що веде до тренувальних залів. Раптом з одних дверей виходить Белла і суне просто на мене. На обличчі повно люті та ненависті, наче я відібрала у неї титул міс універ. Вона, напевно, точно хоче мені щось сказати, але зараз не зважується, лише штовхає мене, коли рівняється.

— Белло! — волає кураторка, яка це помітила.

— Що, Белло? — відмахується Вітек. — Хай дивиться, куди йде...

— Белло, титул міс як дали, так і забрати можуть. Хамки — не достойні носити титул міс.

— Я...

— На камерах все видно, — перебиває її Інеса і продовжує іти вперед, а я за нею.

У душі важко зітхаю. Хочу знову на лікарняний, аби нікого не бачити та не чути.

Входимо в одну із студій, де мій балетмейстер радісно зустрічає мене.

— Доброго дня, красуне! Ти куди пропала? Я вже скучила... — вона посміхається і просить. — Присідай, розповідай. Артур дзвонить?

Я справді присідаю на пуф і на її запитання лише незгідно хитаю головою.

— Чому? — дивується Ірина.

Важко зітхаю і зізнаюся.

— Він у мене заблокований. Чому?.. Не питайте.

— Ок, не буду. — зітхає балетмейстер та присідає з Інесою поруч на два пуфики. І вона продовжує. — Міє, ми маємо до тебе важливу розмову. — вона на мить переводить погляд на Інесу і заявляє. — Я і подумати не могла, як ти тепер будеш... Гадала, будеш танцювати соло, але... — вона на мить замовкає, а тоді випалює. — Я знайшла тобі пару.

Примружившись, дивлюся то на балетмейстера, то на кураторку. І щось нічого не можу второпати. Вони, що теж вирішили прикол потягнути? Яку пару? Що це таке?