Глава 7

МІЯ

Минуло півтора тижня.

Сьогодні я знову в універі. Всі поводяться холодно. Зрештою, як завжди, отже все ок. Тільки тепер сиджу одна, і це трохи бентежить, бо завжди поруч сидів Артур. Ми мало спілкувалися, але він був поруч, і від цього було спокійніше. Зараз почуваюся некомфортно, але стараюся зосередитися на заняттях, а між ними слухаю музику та пригадую час, що провела з бабусею Жанною усі десять днів. Як же з нею добре було ці півтора тижня.

Мимоволі повертаюся думками до того фатального дня, а вірніше, вечора розлуки з Артуром. Наступного дня він прислав кур’єра з м’яким ведмедиком та квітами, в яких була записка. Квіти та іграшку я віддала малій, а записку викинула у смітник, не читаючи. Не хочу нічого знати. Зрештою, яке це тепер має значення. Артур поїхав і практично розвалив моє майбутнє. Звісно, він не зобов’язаний мені нічим, але він же не десять днів тому зібрався за кордон. Він знав це давно. Але не попередив завчасно. Схоже, вважав це зайвим. Бо якби він попередив мене завчасно, можливо, тоді все б склалося по-іншому. Я б шукала себе, шукала інші способи, можливо, навіть партнера собі у пару. А так...

Видихаю і кліпаю, коли пісня в навушниках змінюється. Потрібно буде поговорити з Іриною Семенівною та сказати їй, що беру паузу в тренуваннях. Мені справді не завадить перепочити і добре подумати, що робити далі. Бо щось після Артура моя впевненість посипалася. Не хочеться нічого. Добре, що бабуся оформила мені лікарняний, і я справді трохи оговталася за ці дні. І навіть сьогодні повертатися на заняття не хотілося.

Мої батьки зараз у відрядженні, Ангеліна поїхала з ними, а я тимчасово живу у бабусі. Як же мені добре з нею. Почуваюся прямо принцесою. Вона справді балує мене.

Пообідавши наодинці в кафе, я повертаюся в універ. Ще два заняття — і додому. Тільки сьогодні терміново потрібно повідомити свого балетмейстера про свої наміри.

Саме входжу до аудиторії, як позаду чую:

— О, ви подивіться, які люди?

З голосу впізнаю Стеллу. Вона ніколи не ходить на заняття зрання, лише по обіді. Зупинившись, оглядаюся, а вона, як завжди, одягнена в рожеві панчохи з двома косичками, жує жуйку і лукаво посміхається.

— Ну де ж ти так довго була? Невже стільки часу ревіла за Артурчиком? — насміхається вона.

— Ага. Впала та ридаю. Ще питання є?

— Та ні, — знизує плечима дівчина. — Я просто запитала. Просто ти пропустила тренування... — вона міряє мене з ніг до голови і з іронією додає: — Ой, сорі, я ж забула, ти ж тепер без пари.

— Схоже, тепер це надовго, — фиркає Мишко, проходячи повз. — Кому така зануда потрібна? Отже, бальній кар’єрі гаплик.

— Ага, з нею ж ніхто не витримає і години, — і собі додає Олексій, теж оминаючи мене.

Стискаю вилиці і, розвернувшись, мовчки йду в аудиторію. Хочеться залишитися наодинці і, щоб ніхто не чіпав. Дістали всі своїми приколами. Я цього терпіти не збираюся.

— Ей, Міє, ти чого? — наздоганяє мене Стелла. — Не слухай їх. Ти ж і одна непогано танцюєш... Але корону скинути б не завадило.

Та я йду, наче не чую. Я знаю, що всі перешіптуються та осуджують мене, бо я не така, як всі. Практично ні з ким не дружу. Але бачила їхні дружби. З такими друзями і ворогів не потрібно. Тому я пас, краще музику послухаю. Краще буду занудою, ніж зручною для всіх. Це мій характер, і я не збираюся стелитися, аби дружити з тими чи іншими. Звісно, хочеться хоч одну рідну душу, але справжню. Яка підтримає у важкий момент і яка просто буде поруч. Але я поки таких не зустрічала.

Після закінчення лекцій покидаю аудиторію, і знову за спиною чую насмішки хлопців.

— Графине. Під ноги дивись, а то вже поруч Решетника нема. Хто тебе захищати тепер буде? Таких відчайдухів більше нема.

— Ага. Часи графів залишилися позаду. Зараз інша епоха.

Я різко зупиняюся, бо ковтати це мовчки не збираюся. Оглядаюся і роздратовано кидаю:

— Тепер епоха недоумків, ти хотів сказати, почалася?!

Повисає тиша, а очі самого неадекватного мажора з потоку наливаються кров’ю. Він наближається до мене, а навколо вже скупчується народ.

— Що ти сказала, недопримо? Ти що собі дозволяєш? Ким себе вважаєш?..

Мені страшно. Я боюся Юрова, бо він справді неадекват. Але зараз я не можу собі дозволити промовчати.

— Я людиною себе вважаю. А ти, походу, вирішив, що ти пуп землі і тобі все можна? Чи ти думаєш, ти безстрашний? Можеш з усіх знущатися і тобі за це нічого не буде?

— А що буде? Що ти мені зробиш? А? Що?

Він міряє мене з ніг до голови і зупиняється, мов гора, нависши наді мною. Я знаю, що він мене не вдарить, але все одно страшно.

— Не зрозуміла? А що тут відбувається?

Чую позаду голос нашої кураторки Інеси Вікторівни.

Здається, мене врятовано. Але це лише цього разу. Бо я знаю, що цей мажор не відстане, бо він звик знущатися із слабших. І робить це постійно.