Глава 4

МІЯ

Лише коли сідаю за сервірований на двох стіл, Ангеліна прикипає пильним поглядом до мене і напружено питає.

— Сістер, що з тобою? І чому тебе Артур не підвіз? Чому ти на таксі? Ви, що посварилися?

Я важко зітхаю, але взявши палички для суші в руки, пильно зиркаю на малу розумницю. Не хочу обманювати, бо ж вона не відстане, тому повторюю її слова у відповідь.

— Посварилися.

— Чому? — заклопотано питає сестра.

— Ангеліно, так сталося. — відмахуюся і погляд прикипає до суші. Обираю між ролом з лососем зверху та свіжим огірком.

— А хто винен?

Мала не відстає, тому переводжу погляд на неї і, відклавши палички, розкорковую колу.

— А Кіндер?.. Ти мені його купила? — заїхавши з теми, раптом цікавиться вона.

— Так. В рюкзаку.

— Ок. Дяка! Потім заберу. — вдоволено посміхається маленька копія мами і знову питає. — То хто винен у ваших траблах?

Роблю ковток коли і видихаю. Ну от чого ця причепа пристала? Все їй треба знати. Потім мамі розтриндить.

— Ніхто не винен, — лиш тихо відмахуюся і прошу. — Ангелін, давай краще вечеряти, бо щось голова болить...

Сестра встає із свого крісла та йде до мене, зупиняється поруч і відверто дивиться на мене.

— Міє, я знаю, що я в порівнянні з тобою малявка. Тобі скоро вісімнадцять. Ти майже доросла, але мені уже дванадцять. Я все розумію. Я бачила, як ти вимкнула телефон. Отже, Артур тебе образив. — вона пильним поглядом заглядає мені в очі і додає. — Я ж хвилююся за тебе.

Важко видихаю і пригортаю сестру до себе.

— Все добре, моя маленька розумна дівчинко, просто я не готова зараз про це говорити. Це дрібниці. Просто від них неприємно. Але це скоро мине.

Сестра відхиляється і з недовірою знову заглядає в очі.

— Він тебе хоч не скривдив? — перепитує.

— Ангелу мій, ніхто мене не кривдив. Просто ще тренування важкі, от я і втомилася.

Мала з недовірою дивиться на мене, а я знову обіймаю її.

Вечеряємо майже мовчки. Турбота сестри розчулила мене. Я їм замислившись. Заледве три суші подужала. Більше не лізе.

І доки я сиджу з важким тілом та поглядом в нікуди, Ангеліна все прибрала та помила посуд. І знову просить.

— Ходімо, у кімнату релаксу. Ти там посидиш, я запалю свічки, увімкну музику та електрокамін. І тобі одразу стане легше.

Підіймаюся та йду за сестрою, яка веде мене за руку.

Через декілька хвилин опиняємося у кімнаті з панорамними вікнами. Тут справді все для релаксу. Вона в дальньому кутку будинку і цю кімнату люблять всі.

Тому присідаю на білосніжний диван біля вікна, а сестричка створює позитивну ауру. Запалює ароматичні свічки, та вмикає музику.

Дивлюся на неї, і мене дивує її любов до мене. Ми часто з нею сваримося. Не можемо поділити територію, батьківську увагу, але при усім дуже любимо одна одну. Навіть коли обзиваємося. І от сьогодні сестра вразила мене. Її турбота розчулила. Мало бути навпаки. Я мала піклуватися про неї, а вийшло он як.

Замислившись, я просто напівлежу, притулившись до спинки дивана, а сестра знову вириває мене з думок.

— Мійко, я принесла тобі м’ятний чай. Попий. Тобі одразу легше стане.

Кволо посміхаюся. Беру від малої чашку, та дякую. Вона кілька секунд дивиться на мене і просить.

— Міє, а можна я з тобою посиджу?! Я буду тихо.

— Звісно можна.

Вона присідає поруч теж з чашкою чаю. І ми просто мовчки сидимо, слухаючи музику дощу та дивлячись на полум’я. Поруч з сестрою справді легше, вона ніби розуміє мене без слів.