Глава 3

МІЯ

Вже йду через пішохідний перехід, і чую, як мене кличе Артур. Але вдаю, наче не чую, бо повертатися наміру не маю. Хай робить, що хоче. Ображається, злиться, психує. Мене це не повинно хвилювати.

Опинившись на тротуарі по той бік дороги, дозволяю сльозам скотитися з очей, бо більше стримувати їх немає сил. Перехожі навіть при темряві вечора дивляться на мене мов на ненормальну, та мені плювати. Я не хочу душити у собі, те, що втримати не можу. Душа ридає. Можливо, я занадто гостро все сприймаю, але я така, яка є. І іншою точно не буду ніколи.

Раптом чую, як заревів мотор машини. Це точно Артур. Але мене він більше не хвилює. Він за останні хвилини став моїм минулим. Як і я його. На нього чекає новий світ, нове життя, нові можливості. А мене тепер чекають нові випробування. Страшенно не люблю зміни. Тому, мабуть, знову повернуся у танці соло. Бо мені нереально важко прижитися з партнерами. Артур єдиний, з ким ми були ідеальною парою.

Раптом поруч пищать гальма і навпроти на проїжджій частині зупиняється Артур.

— Міє, поїхали. Ти ж потім шкодувати будеш... Подумай.

— Уже подумала, — відмахуюся крізь сльози і розлючено наказую. — Дай мені спокій. Не потрібно за мною ходити.

Артур з дрифтом рушає з місця, а я продовжую йти далі, змахуючи сльози.

Здригаюся, коли в кишені дзвонить телефон. Виймаю його — це мала. Витираю сльози, але знаю, що голос вже звучатиме зірвано та байдуже. Щось придумаю. Одразу знімаю слухавку і не встигаю нічого сказати, як чую.

— Мійка, ти ще довго? Я скучила.

— Я скоро. — намагаюся говорити короткими фразами, аби не спалитися.

— А купи мені великий Кіндер. Будь ласочка! Той, що XXL. Я тобі гроші віддам, у мене ще кошти залишилися в скарбничці. Бо я нам на вечерю суші замовила, а ти ще колу купи. Ок?

— Гаразд. Куплю. Я зараз буду.

— Давай. Чекаю. Але ти краще скажи, хай Артур тебе підвезе. То ми ще й його сушами пригостимо. Добре?

— Добре.

Кладу слухавку і набираю повні легені повітря. Трохи ще пройшовши, я заледве заспокоїлася. Купила малій все, що вона просила та викликала таксі. Впавши на заднє сидіння, на мить зажмурюю очі. Добре, що мала замовила суші. Не потрібно нічого вигадувати, що приготувати на вечерю.

Я вже була на півдорозі додому, як дзвонить мій телефон, цього разу Стелла. Здогадуюся, чому вона дзвонить, тому що скидаю дзвінок. Але він повторюється буквально за хвилину. Тому вирішую зняти слухавку.

— Міє, це що за приколи. Ти чому на Артура образилася? Негайно повертайся. У нас саме вечірка в розпалі.

— Гарно розважитися. — кидаю у слухавку та завершую виклик.

Дістали, тепер дзвонять всі, а сказати про від’їзд Артура слабо було. Всі дружно чемно мовчали. То мовчіть тепер далі. І розважайтеся без мене.

Буквально через хвилину телефон знову дзвонить і цього разу це Сніжана. Не хочу з ніким говорити, тому вмикаю у телефоні режим тиші. Я б з радістю вимкнула його, але не можу, адже батьки можуть набрати будь-якої миті та й Ангеліна може набрати. Не хочу, аби вона хвилювалася даремно.

Сніжана набирає знову, і я таки, знявши слухавку, одразу кидаю.

— Сніжан, вибач. Не можу зараз розмовляти.

І не чекаючи, що вона скаже, кладу трубку. Ну от навіщо набридати, а потім казати. Ой, ти така пихата. А важливо просто було зрозуміти, що я не хочу спілкуватися. І просити мене не потрібно.

Тільки встигла перепочити, телефон знову дзвонить. Цього разу Софія. І я усвідомлюю, що якщо не вимкну телефон, то спокою не буде. На щастя, вже доїжджаю додому.

Розплатившись з таксистом, ігнорую дзвінки, які надходять один за одним. Нарешті входжу у двір і набираю маму. Вона знімає слухавку одразу і я повідомляю їй, що вже вдома. Розмовляючи, входжу до будинку, де мене зустрічає сестра. Ще кілька хвилин розмовляємо всі разом і я, поклавши слухавку, таки вимикаю телефон. А Ангеліна тягне мене на кухню, бо вона не вечеряла, чекала мене. Тому дуже голодна.