Глава 2

МІЯ

Відступаю на крок від Артура. Намагаюся триматися незворушно, але в очах вже бринять сльози. Образа на нього надто сильна, хоч як не старалася її приховати. Не можу вдавати, що мені байдуже, коли душа дуже болить.

— Міє, пробач. Я мав тобі сказати раніше...

— А сказав, саме вчасно, — відмахуюся я і ще відступаю. — Навіщо ти так зі мною?

— Міє...

Змахую сльози. І ковтаю згусток, бо спазм стискає горлянку так, що говорити важко. Адже Артур не тільки їде, він підло підставив мене.

Через три місяці у нас змагання з бальних танців в Торонто, а тепер виходить, що я залишилася без партнера. Звісно, ми ще мали проходити відбір, але тепер я взагалі без пари, тож, звісно, ніякий відбір мені не світить. А шукати партнера поспіхом не варіант. Бо я маю відчувати його як себе. Як це у нас було з Артуром...

— Міє, ми готувалися до змагань, я не хотів тебе засмучувати... — з провиною говорить Арсен, роблячи крок до мене. — А коли повернулися після змагань, я не знав, як тобі про це сказати...

Це виправдання мене дратує, адже це дурість, яку я зрозуміти не можу. Навіщо було ходити на заняття? Навіщо було усе це? Я не розумію...

— То треба було завтра зателефонувати та повідомити. Навіщо так рано було про це казати? — з пересердя випалюю.

— Я думав дівчата вже тобі розповіли... — розгублено кидає він.

— Що розповіли? — спантеличено кліпаю.

— Ну, що я їду.

Такий закид виводить мене із себе. Ще не можу повірити, що він зараз говорить серйозно.

— Тобто? Ти зараз хочеш сказати, що про твій від’їзд знали всі, крім мене? — ошелешено питаю.

— Ну так... Мабуть.

Моя образа на Артура за секунди стала іще більшою. Я не можу збагнути його підлих дій стосовно мене.

— Щасливого польоту, Артуре. — Розвернувшись, просто йду.

Мій щасливий світ зруйнувався в одну мить. Бо людина, з якою планувала стільки всього, тупо кинула мене. І я зараз не про його виїзд з країни, а про те, що не повідомив завчасно. Не вважав за потрібне сказати... І взагалі.

— Міє...

Кличе мене юнак, та я йду, навіть не думаючи зупинятися. Сльози котяться самі, я стримати їх не можу.

Раптом Артур ловить мене за руку і змушує повернутися до нього. Не встигаю ніяк зреагувати, як опиняюся в його міцних обіймах.

— Міє, дурненька. Ну куди ти втікаєш? — зірвано шепоче він. — Я ж завтра поїду. Мене вже завтра не буде. — він робить паузу, а по ній уже тихіше просить. — Поїхали зі мною. У нас сьогодні прощальна вечірка... Там всі уже зібралися. Чекають лише нас.

Ковтаю згусток, що не дає нормально дихати. Погляд прикипає до намоклого листя, що виблискує у світлі нічних ліхтарів. Та коли свіжі сльози котяться з очей, міцно зажмурюю їх. Не можу впоратися з образою і тупим болем, що розповзається спазмами по тілу.

Вдихаю його аромат парфумів і стараюся закарбувати його у пам’яті. Бо тепер цей аромат завжди нагадуватиме мені тільки біль та розчарування. Я не пробачу йому ніколи.

Звільняюся з обіймів Артура й, відступивши на крок, зірвано відмовляюся від його пропозиції.

— Вибач, Артуре, мене вдома мала чекає. У мене ніяк не вийде...

Душа реально ридає, але змушую себе обернутися і знову йду геть. Не хочу нікуди їхати. Не хочу нікого бачити. Всі знали і просто змовчали. Ціла група просто не сказала ні слова. І я цього просто не проковтну.

— Міє, та, що з тобою? — порівнявшись, ловить мене за руку Артур.

Зупинившись, висмикую руку і знову відступаю.

— Міє, поїхали, нас же чекають... Вся група та наші друзі. В мене на дачі зібралися всі. Ти не можеш не поїхати зі мною...

Від сьогодні у мене немає більше друзів. Відмахуюся подумки, а в голос холодно повторюю те, що вже казала.

— Мене вдома мала чекає.

— Цукерочко, ну не вигадуй. — Просить мій уже колишній партнер по танцю. — Поїхали.

— Артуре, я додому. А тобі гарно відпочити з друзями. — Роблю наголос на останньому слові і без емоцій додаю. — Щасти тобі у всьому.

Не гаю більше ні секунди, розвернувшись, йду і тепер навіть наміру не маю більше зупинятися.

— Міє, ти ж потім пошкодуєш...

Кричить навздогін Артур. Напевно він має рацію, але це буде колись. А зараз, після всього, я хочу залишитися одна. Зрештою я б все одно сьогодні не могла нікуди поїхати. Я не можу залишити сестру наодинці. Я вже пообіцяла батькам і не можу їх підвести. Змахую свіжі сльози. Бо вперто не хочу, аби їх бачив Артур, якщо раптом знову наздожене. Не хочу, аби думав, що я плачу за ним.