Глава 1

МІЯ

Злітаю сходами танцювальної студії універу. І втомлена, але щаслива, поспіхом йду до Артура, який уже чекає мене. Він переодягнувся швидше і он сидить на лавочці біля високих туй.

Коли підходжу ближче, мій партнер по танцю одразу блокує телефон та підіймається. Він надто напружено дивиться на мене та несміливо ловить за руку. Але мене бентежить його занадто серйозний вираз обличчя.

— Міє, ти спішиш? — напружено цікавиться.

Одразу примружуюся, адже зовнішній вигляд та хвилювання мого хорошого товариша відчуваються надто сильно. Напруга відчувається не тільки в голосі.

— Не дуже, хоча... — нервово ковтаю.

Бо насправді батьки залишили на мене молодшу сестру. Вони сьогодні поїхали з друзями на вікенд. І Ангеліна залишилася вдома одна. Ще й хатньої робітниці сьогодні немає. Вона прийде лише завтра.

— Міє, нам потрібно поговорити... — вириває мене з моїх хвилювань Артур.

— Щось трапилося? Невже це так терміново? — заклопотано цікавлюся.

Моє хвилювання тільки зростає. Бо я відчуваю, що щось не так. Мій друг сьогодні поводиться дивно. Я відчула це іще на репетиції. Він надто сильно обіймав мене, сильніше тримав за руку, раніше такого не було.

— Міє, це дуже терміново.

Тепер нервово ковтаю я. Бо голос Артура звучить низько та пригнічено. Не знаю, що думати. Може він сердиться на мене, через те що всі називають нас солодкою парочкою, хоча насправді ми хороші друзі.

— Гаразд, кажи, тільки швидко. Мала вдома одна. А вже пізно. Вона боїться одна залишатися, коли темніє. Ти ж знаєш?..

— Знаю, Міє. — видихає він і пильно дивлячись мені в очі заявляє. — Цукерочко моя, мене сьогодні вже мало не було на репетиції, але наша балетмейстер мені дозволила з тобою станцювати наостанок...

Ледь не давлюся слиною від такої заяви. Серце стискається. Він називав мене цукерочкою, коли сердився, або в мене щось не виходило. Але його слова зараз... Що це? Яке станцювати наостанок? Він взагалі про що?

— Артуре, що за жарти? Навіщо ти псуєш такий хороший вечір? Що означає тебе мало не було?! — вимогливо питаю, пильно дивлячись у його засмучені очі.

— Міє, я серйозно... Це не жарти. Сьогодні у нас була остання спільна репетиція...

— Артуре, досить мене лякати. Досить панікувати... — уже серджуся я.

— Міє, я серйозно. У мене квиток на літак на четверту ранку. Я їду з батьками в США... — він до болю закушує нижню губу і ледь чутно додає. — Назавжди...

У мене, здається, серце від цих слів на мить зупинилося. Не хочу вірити, що це не жарт або розіграш. От не хочу. Цього бути не може. Якщо це правда, то чому він досі мовчав? Чому не розповів раніше? Навіщо було отак зопалу все казати, за кілька годин до рейсу?

Оглядаюся довкола, чи бува немає когось із нашої групи, хто заперечить усе. І скаже, що розвели мене. Але кругом пусто. Розчаровано заглядаю в очі Артура. І просто стою заціпенівши.

Кліпаю, коли до нас наближається цокіт підборів. Це балетмейстер Ірина Семенівна.

— Що, голуб’ятка, прощаєтеся? — жартома питає вона і підходить ближче. — Артуре, щасливого польоту та гарно влаштуватися і прижитися на новому місці.

Вона обіймає Артура та дає настанови, а от у мене ступор. Отже, це правда, жорстока та підла. Сльози самі виступають на очах. Тіло охоплює тремтіння та раптова кволість. А в голові дзвенить лише питання, як він міг так вчинити зі мною? Чому не сказав раніше?

Мені просто хочеться розвернутися та піти. Не хочу чути пояснень чи виправдань. Тепер вони недоречні. Все не вкладається в голові. Я не можу цього зрозуміти, просто не можу. Стою поруч і дивлюся невидющим поглядом у нікуди. Стискаю лямки рюкзака та намагаюся приборкати тупий біль, що наростає всередині. Бо у сонячному сплетінні наче камінь осів і від цього дихати важко.

Ірина Семенівна, попрощавшись, йде, а я прикипаю поглядом до Артура. Вже не чекаю пояснень, вони тут зайві. Просто чекаю, що він скаже. Хоча не впевнена, що хочу його слухати. Його скритність мені дуже болить. Не розумію навіщо він зробив таємницю з того, що їде назавжди...