Глава 3

Після роботи Тарас сам подзвонив до мене, і запросив на каву. Яке ж було моє здивування коли він вийшов із маршрутки неподалік від найдешевшого кафе. Я не розуміла чи він це робив навмисне, чи в нього і справді не було грошей на таксі. Якщо він хотів справити на мене враження, тоді це йому точно вдалося, ще здалеку він почав мазати мені рукою, от мені і справді стало цікаво він справді такий неординарний, і не щаможний, чи просто вдає із себе такого.. Це мені і предстояло вияснити, я помахала йому у відповідь, від підійшов до мене ближче, і взяв мене за руку і поцілував, і промовив:

— Привіт, ще раз прекрасна незнайомко! Кхе-Кхе — поправив він свій голос. — Тобто я радий вас бачити!

— Тарасе, вибачте за мою цікавість, та чому саме ви обрали маршрутку? Чи у вас і справді немає коштів навіть на таксі! 

— Ну що ви, що ви! Я просто люблю іноді побути простою людию, відчути задоволення від звичайного життя, бути ближче до людей!

— Ой щось мені здається що ви трохи лукавите! 

— Можливо, але це вже немає значення! Тому що у мене для вас є сюрприз!

— І який ще сюрприз? Поки не підете зі мною не побачите! 

— Добре, я готова! 

— Тоді ходімо, тут недалеко, кафе зачекає!

Він обхопив мій лікоть рукою, і ми пішли у невідомому для мене напрямку, адже він обіцяв сюрприз. На вулиці я побачила як вже почало жовтіти на деревах листя, це був вересень.

І я завжди любила вересень у нашому місті, адже саме в цю пору воно набувало особливого вигляду, поєднуючи в собі залишки літнього тепла з першими подихами осені. Вранці, коли я виходила на широку вулицю, повітря здавалося свіжішим, ніж кілька тижнів тому, а легкий вітерець час від часу підхоплював пожовкле листя, змушуючи його кружляти над тротуарами й осідати біля припаркованих автомобілів. Високі будівлі зі скляними фасадами відбивали сонячне проміння, численні вивіски кав'ярень і ресторанів уже привертали увагу перехожих, а з відчинених дверей невеликих пекарень долинав такий апетитний аромат свіжої випічки, що мимоволі хотілося зупинитися й придбати собі щось до ранкової кави.

Місто ніколи не було тихим, але у вересні його метушня здавалася мені особливо відчутною. Автомобілі безперервно рухалися широкими проспектами, громадський транспорт зупинявся біля переповнених зупинок, люди поспішали у своїх справах, ховаючи руки в кишені легких курток, а на пішохідних переходах щохвилини змінювалися обличчя, кожне з яких, напевно, мало власну історію, турботи й плани. Хтось говорив телефоном, хтось сміявся, зустрівши знайомого, а хтось ішов, не відриваючи погляду від екрана, наче навколишній світ існував лише десь на периферії його уваги.

Я любила спостерігати за цим рухом, особливо коли мала трохи вільного часу й могла дозволити собі нікуди не поспішати. У міському парку вже з'являлися перші золотаві відтінки, дерева поступово змінювали зелене вбрання на жовте й мідне, а під ногами шаруділо опале листя, нагадуючи, що літо залишилося позаду. Попри це, сонячні дні ще дарували достатньо тепла, щоб прогулюватися без поспіху, сидіти на відкритих терасах і насолоджуватися останніми по-справжньому теплими вечорами.

А коли починало сутеніти, місто ніби змінювало декорації: у вікнах висоток спалахували тисячі вогників, вітрини магазинів ставали яскравішими, ліхтарі освітлювали тротуари, а ресторани наповнювалися людьми, які після робочого дня шукали затишку й приємної компанії. Я зупинилася із Тарасом на мить, я вдихнула прохолодне вересневе повітря й подумала, що в цьому безперервному русі є щось дивовижне, адже кожен поспішає кудись зі своїми мріями, переживаннями та сподіваннями, навіть не здогадуючись, що зовсім поруч, серед мільйонів незнайомих облич, може розпочатися історія, яка змінить усе його життя!
Нарешті ми прийшли. 

— І що це за будинок? На вигляд нічого такий!

— Це моє місце для репетицій, я купив цей будинок! Мабуть ви ще не знаєте, я хореограф! Танго це один із моїх улюблених бальних танців.

— Он як, незнала що хореографи їздять на маршрутках!

— Справді, ну тепер вже будете знати! Пройдімо у середину!

І ми увійшли. Щойно я переступила поріг танцювальної зали, переді мною відкрився просторий, наповнений світлом інтер'єр, який більше нагадував розкішну залу для світських прийомів, ніж звичайне приміщення для занять. Висока стеля з витонченими декоративними елементами, великі панорамні вікна вздовж однієї зі стін і масивні люстри, оздоблені безліччю кришталевих підвісок, створювали атмосферу вишуканості, а відполірована до блиску дерев'яна підлога відбивала світло так, що здавалося, ніби під ногами лежить гладеньке дзеркало.

Уздовж стін були розташовані великі дзеркала, у яких відображалася вся зала, дозволяючи танцівникам стежити за кожним рухом, положенням рук і поставою. Біля дзеркал тягнулися тонкі балетні поручні, хоча сьогодні вони залишалися вільними, адже більшість присутніх уже готувалася до тренування. У дальньому кінці приміщення стояло піаніно, поруч із яким розташовувалася невелика зона відпочинку з м'якими кріслами, столиком і вазами зі свіжими квітами.

Повітря наповнювалося мелодією вальсу, що лунала з прихованих динаміків, змішуючись із тихим шелестом танцювальних суконь, стукотом підборів і приглушеними голосами. Пари рухалися просторою залою, плавно змінюючи напрямок, виконуючи повороти й підтримуючи одне одного в бездоганному ритмі. Жіночі сукні розліталися під час обертів, відкриваючи легкі багатошарові спідниці, а чоловіки в елегантних танцювальних костюмах упевнено вели партнерок, зберігаючи поставу й точність кожного кроку.

Я затримала погляд на танцювальному майданчику, спостерігаючи за тим, як музика поступово підпорядковує собі рухи людей, перетворюючи звичайні кроки на щось значно красивіше й складніше, ніж могло здатися на перший погляд. Тут кожен жест мав значення, кожен поворот вимагав злагодженості, а між партнерами виникала особлива взаємодія, у якій не завжди були потрібні слова, адже іноді достатньо було одного погляду, легкого дотику руки й правильно відчутого ритму!