17

Ідучи вулицею, я була повністю поглинута своїми думками. Вони ніяк не могли зібратись докупи, а лише бігали в голові, ніби рій бджіл. Тому щоб хоч трохи відволіктися, я таки глянула навколо. Була якась надто сіра погода, небо затягнуте хмарами і надзвичайно густий туман, що покривав верхні поверхи будинків і їх зовсім не було видно. Проте внизу вирувало життя, всі сміялись, пили каву на терасах і займались своїми справами. Такий контраст якось неприємно віддав в грудях і я охопила себе руками, бо стало різко холодно. Раптом я звідкись почула знайомий голос.

— Еріко, ти де!? Еріко!

Я почала оглядатися, бо думала, що це якийсь жарт, але голос не зникав.

— Доню, ти де? Швидше! Тут дуже холодно, доню. Я вже не маю сил. Допоможи, будь ласка!

— Мамо…— прошепотіла я і почала пробиратись крізь натовп, щоб пошвидше знайти її. Але людей, як на зло, ставало все більше і більше. Вони штовхались, сварились, кричали на мене і не пропускали. 

— Доню! Доню! — хриплим голосом кричала мама.

— Я тут, я вже йду! — відповідала я, проте ніяк не могла пройти поміж цього впертого люду, що ніяк не давав дорогу.

— Надто пізно… уже… уже пізно. Усе.

— Ні! Ні-і-і!!! 

Я закричала не своїм голосом і налякавшись від цього, різко підвелась. Груди важко підіймались, серце шалено калатало, а на очах проступили сльози. Я потрясла головою і задивилась у вікно. Сон… це був лише сон. Проте тривога мене не відпускала.

— Еріко, що з тобою? — почувся сонний голос Серафима, — він теж підвівся і сів поруч зі мною. Як я вже пізніше зауважила, ми двоє спали на ліжку у спальні, — це тобі лише наснилося. Все добре.

— Я не змогла їй допомогти, — схлипуюючи відповіла я, — не змогла врятувати. Вона кликала, а я не могла підійти.

— Чш-ш-ш, — хлопець обійняв мене, а я зарилась носом в його шию, плачучи, — це тільки сон. Я поряд.

Коли я врешті майже заспокоїлась і вирівняла своє дихання, то різко відсахнулась від нього, що трохи налякало хлопця.

— Чому ми тут… разом? Ще й на одному ліжку.

— З тобою коїлось щось надто страшне, щоб я міг залишити тебе саму, — спокійним тоном сказав Серафим, — розумію, що це пов‘язано з твоєю мамою, тому твій стан мені абсолютно зрозумілий. Але я хвилювався. Що було б з тобою, якби тобі снився цей сон, а ти прокинулася б сама? 

— Якось би обійшлось…можливо…

— Просто хотів впевнитись, що з тобою усе гаразд. Якщо ти так хочеш, тоді я можу піти, мені не складно, — він підняв обидві руки і почав злазити з ліжка.

— Ні! — різко заперечила я і схопила Серафима за край футболки, — не йди…— тихо сказала і винувато опустила очі. 
Серафим повільно опустився на ліжко і намагався зловити мій погляд, але на щастя, в кімнаті було достатньо темно, щоб я могла сховати очі.

— Якщо ти не проти, то я буду спати. Все-таки не легко заспокоювати чиюсь істерику. Я трохи втомився, — він знизив плечами і безцеремонно влігся під ковдру, наче ми вже десять років у шлюбі.

Мовчки я повторила те ж саме, але витримуючи добрячу відстань між нами. Хоча це було доволі складно, адже ковдра у нас тут була лише одна, а за пледом я зовсім не мала сили вставати та іти.

— Добраніч, — пробурмотіла я.

— А ще якихось пів години тому, ти спала, обіймаючи мою руку. Це було мило, — для чогось це сказав Серафим.

— Що!? — обурливо скрикнула і повернула голову на нього, — я не могла таке зробити, ти щось вигадуєш. Може тобі теж снився якийсь сон.

— Заперечуй скільки хочеш, але це було. 

Хотілося йому відповісти щось таке їдке і гостре, але на це у мене вже зовсім не було сили. Тому як тільки я прикрила очі і розслабилась, то одразу ж заснула. Подальшу ніч мені вже нічого не снилося і на щастя вийшло поспати. Вранці прокинутись було просто неможливо. Спочатку я розплющила одне око, потім інше, але все одно хотілось ще хоч трохи подрімати. Але коли годинник показав мені першу годину дня, то я одразу ж відкинула від себе такі думки і сіла на ліжку. Сонце яскраво освічувало кімнату і мені одразу ж уявилось, як зараз тепло і приємно на вулиці. Згадався сон і той густий та неприємний туман… Я заплющила очі і потрясла головою, прогяняючи усі дурні думки. Легенько потягнувшись, я вийшла з кімнати і застала Серафима, що сидів за столом та пив, здається, чай.

— Доброго ранку, — я привіталась.

— Дня, вже швидше. Я тебе не будив, хотів, щоб твої сили відновились після вчорашнього.

— Я цей…— я потерла пальцем скроню і сіла біля нього на інший стілець, — хочу тобі подякувати. Це…насправді мені дуже допомогло, твоя присутність… Не знаю, як би я змогла впоратись із цим сама. Такого стану у мене не було навіть тоді, коли мама померла. А цей лист наче привид з минулого, я просто не витримала. Дякую тобі.

— Хіба я міг інакше? — він легенько посміхнувся і зробив ковток свого чаю, — до речі, будь сьогодні ввечері готова. 

— До чого? — я дуже здивовано підняла одну брову.

— Одягни там сукню чи якийсь костюм, не знаю, що тобі більше подобається. Але вигляд має бути вишуканим.

— Що ти задумав, я не розумію? — всередині почала закипати злість від того, що він нічого мені не каже.

— Не хвилюйся, нічого такого. Просто послухай мене. Зараз я їду на роботу. Десь о восьмій я заїду за тобою.

— Це що побачення? Ти серйозно?

— До вечора, — він махнув рукою і взявши свої папери, вийшов з квартири. 
Я ж продовжувала сидіти за столом і дивитися на двері, наче вперше їх побачила. Що це таке щойно було? Він хоче мене здивувати побаченням? Але невже він думає, що мене можна здивувати чимось таким, куди треба одягти сукню. Зовсім немає ніякої фантазії. Я покосилась на чашку, яка була ще наполовину повною і від чаю тягнулась тоненька смужка пари. Взявши горнятко до рук, я вдихнула дуже приємний запах чаю, що мене трохи здивувало, адже у нас є лише простий чорний. Зробивши ковток, відчула ніжні нотки персика і ще чогось такого, що ніяк не можу зрозуміти. Приємне тепло і смак розлились по всьому тілу і я трохи розслабилась. Піднявшись зі стільця, я підійшла до верхньої тумби і відкрила її. Там стояло мабуть шість чи сім пакетів з різноманітним чаєм, що без сумніву мене надзвичайно потішило, але й одночасно змусило задуматись. Чого він ні слова не сказав, що у нас в домі з‘явився новий і смачний чай, хоча знає, що я люблю його. І невже він купив його для мене? Але кого ж я обманюю, хіба ж Серафим робить хоч щось для когось, крім себе. Але зрештою, я отримала від нього плед. Щось я надто заплуталась у своїх думках, тому вирішила від них відволіктися. Допила чай Серафима і пішла обирати, що вдягти для цього «особливого» вечора. В результаті мій вибір зупинився на короткій чорній сукні з тоненькими бретельками. Також я одягла діамантове кольє, що дісталося від мами. Його колись їй подарував тато на річницю весілля. Спочатку я скептично до нього відносилась, але після маминого листа таки вирішила вдягти. Коли останні штрихи були готові, подзвонив Серафим і сказав виходити. На вулиці почав накрапати дощ, тому я як могла швидко добігла до його авто.