9

Я ще раз роздивилась колечко на пальці і мило посміхнулась, крадькома глянувши на батька. Він аж світився від щастя і гордості. Ну звісно ж. Це через нього я маю зараз, як дурепа, посміхатись і вдавати, що я дуже рада бачити якогось невідомого мені Серафимчика і тішитись майбутньому одруженню. Хлопець уважно глянув мені в очі і повернувся на своє місце, я ж так само сіла на своє.

— Ваша донька просто неймовірно вродлива, — заговорив тато Серафима, — впевнений, вона ще й дуже розумна. А якщо згадати її минулу появу, то нашому сину точно не буде з нею сумно.

— Минулу появу? — Серафим нахмурив брови.

— Ой це було так весело, — заговорила його мати, — але думаю, Еріка тобі сама якось про все розкаже.

— Вродою вона пішла у матір, — з сумом заговорив тато, а мені стало від цього аж гидко. Сам же довів її до того стану, а тепер йому жаль.

— Давай не будемо згадувати погане, — сказала я, ледь не проскрипівши зубами, — мами, на жаль, вже давно нема. Це сумна тема, не хочу про неї говорити зараз.

— Що ж…— тато підвівся, — Богдане, Софіє, я обіцяв показати вам свою бібліотеку.

— О так-так, звісно, — пан Богдан підвівся і потягнув за собою дружину, — а ви тут поки що поспілкуйтесь. 
Вони зникли за дверима татового кабінету, а ми ж залишились удвох. Спочатку була абсоютна тиша, Серафим з цікавістю розглядав наш будинок, але хто ж я така, щоб промовчати.

— То ти адвокат? — я схрестила руки на грудях, закинула ногу на ногу і зручніше вперлась спиною до дивана, — захищаєш злочинців? Убивць?

— Ні, — сухо і коротко сказав Серафим, — я адвокат у сімейних справах. Якщо ти знаєш, що це таке.

— Не хвилюйся, я достатньо освічена.

— Тому досі не працюєш? — він трохи скривився.

— Так склалось моє життя, — я розвела руками, — я ще знайду своє місце і призначення.

— Сподіваюсь, це буде якнайшвидше.

— Серафим. Таке…дивне ім‘я. Воно якось відобразилось на твоєму житті? На тобі?

— Не менше, ніж твоє, Еріко. У моєї сусідки в дитинстві так звали ляльку. Щось у цьому є.

— Навіщо тобі цей шлюб? Ти сам так захотів?

— Почнем з того, що наші батьки давно дружать. Хоча ти мабуть і цього не знаєш. І якось в них завелась розмова про такий варіант розвитку подій.

— Але яка тобі користь з цього, любчику? — я примружила очі.

— Не. Твоя. Справа. І взагалі, з тобою все нормально? Ти якась…бліда. Не захворіла?

— Що!? Я просто не нафарбована. Сподівалась, ти побачиш мене такою, налякаєшся і втечеш. 

— Повір, я б уже давно втік звідси. Мої серйозні робочі справи перервала якась нікому непотрібна зустріч. 

— Я теж не надто в захваті від цього всього. Зазіхнули на мою свободу. І хто? Ти-и, — протягнула я тонким голосом.

— Слухай, а тебе взагалі виховували? Твій тато здається таким інтелігентним і врівноваженим. Звідки у нього така донька?

— Тобі сказати, звідки беруться діти? Ти дорослий хлопчик, сам маєш знати. 
Серафим витріщився на мене так, ніби побачив щось найогидніше у своєму житті. Я уважно дивилась на нього і відчувала, як повільно, але впевнено підіймається моя шкала ненависті до цього самозакоханого вилупка.

— Ну що, як ви тут? — у вітальні з‘явилась мати Серафима.

— Все гаразд, трохи поспілкувались, — він посміхнувся і виглядав таким спокійним, ніби щойно зовсім не намагався мене тут принизити.

— Чоловіки там обговорюють свої справи, мені не дуже цікаво. Але я прийшла сюди, щоб вас обох потішити. Адже як заручені дорослі люди, скоро ви будете жити разом. Але це сюрприз, я не мала вам цього казати.

— Що!? — одночасно викрикнули ми обоє.

— Мамо, ми про таке не говорили.

— Я такого навіть подумати не могла, — на мить мене охопила паніка, але я вчасно взяла себе в руки, — але для чого?

— Ви ж зовсім незнайомі, проте, вам потрібно налагоджувати стосунки, у вас же все життя разом попереду.

— Чому ви це вирішили за нас? — я підхопилась з місця і підійшла трохи ближче до жінки. Серафим теж встав з крісла.

— Насправді, це була ідея твого батька, Еріко. Він навіть уже купив квартиру.

На моєму обличчі відбився невимовний жах. Цього я так залишити не могла, тому різко розвернулась і попрямувала до татового кабінету.

— Можна з тобою поговорити? — я натягнула посмішку, — наодинці.

— Гаразд, ходімо, — він вийшов зі свого кабінету і ми попрямували на терасу.

— Я всього від тебе очікувала, але не такої зради! Жити разом із ним? Удвох? То мені одній квартиру ти купити не хотів, а для такої події — будь ласка.

— Еріко, послухай…

— Ні, не хочу! Який нормальний батько взагалі погодиться на те, щоб його донька жила під одним дахом з невідомим чоловіком.

— Він тепер твій наречений і це абсолютно ніщо не змінить! — суворо сказав батько.

— Чому? — похитала головою, — що ти придумав за гру?

— Ніякої гри. Це просто бізнес. Вдала угода з усіма можливими, приємними, на хвилинку, наслідками.

— То ти що…продаєш мене? Як якусь річ? — мій голос трохи зрадницьки затремтів.

— Еріко, послухай, ти вже доросла і мусиш розуміти. Ми не проста сім‘я, я не лікар, не вчитель. Свої справи я вибудовував довго і важко. І в них бувають інколи такі моменти, коли потрібні певні угоди. Шлюби між дітьми це дуже поширено в наших колах. Тим більше, твоя поведінка вже переходила всілякі межі. Тому ми з батьком Серафима заключили певні домовленості, від яких у виграші усі.

— То от чому він погодився…— задумано сказала я.

— Не зрозумів? — перепитав тато.

— Забудь, — я знов натягнула посмішку, — все прекрасно.

— Тоді ходімо до наших гостей, не треба їх затримувати.

Ми зайшли до будинку і хоч на вулиці була спека, мені стало холодно. Рідний батько повівся зі мною так, наче я нічого не означала для нього. Віддав мене якомусь ідіоту, який навіть прихильності до мене ніякої не має. Раптом я згадала свого незнайомця з балу. Зараз хотілося б опинитись поряд із ним. Він би обійняв мене знову і я була  б такою щасливою. Чому ж він тоді не прийшов… чому залишив мене.