Глава 26

Влада вбігла в палату кинувшись до матері. Та заплакала та міцно обійняла доньку. Вони так і стояли поряд з ліжком батька не помічаючи нічого. Олександр Потоцький лежав під крапельницями з безліччю трубок навколо. Він спав. Його груди повільно здіймались вниз та вверх і дівчина присіла поряд на крісло взявши його за руку. Сльози стояли в куточках очей, однак вона мужньо стримувала їх.

— Таточку, — дівчина намагалась триматись. — Ми витягнемо тебе... Обіцяю.

Двері в палату відчинилися і на порозі з'явився Назар. Він затулив собою весь прохід. Мама здивовано перевела на молодого чоловіка погляд не розуміючи, хто він. Зовсім не розгубившись він увійшов та взявши Владу за талію протягнув жінці руку.

— Доброго дня, Лізо Євгенівно. Я Назар, хлопець Влади.

На момент жінка втратила дар мови. Вона окинула молодого чоловіка цінувальним поглядом з голови до ніг та залишатись задоволеною усміхнулась протягнувши йому свою руку у відповідь.

— Вибачте. Це несподіванка для мене, адже Влада ніколи не розповідала мені про вас. Приємно познайомитись.

— Нічого дивного. Вона дуже таємнича, — Назар ніжно подивився на кохану, бажаючи взяти на себе частину її болю.

До палати увійшов лікар. Він був явно схвильований.

— Пані Лізо, ми можемо готувати Олександра Матвійовича до операції. Щойно на банківський рахунок надійшла потрібна сума.

— Що? — Ліза ледь не знепритомніла від щастя. Вона розвернулась до доньки — Це ти?

— Ні, — дівчина похитала головою сама шокована від звістки. — Але знаю хто це зробив, — вона обійняла Назара не знаючи, як виразити йому вдячність.

Нічого не розуміючи, мама пішла за лікарем, занадто шокована, щоб якось реагувати. Потрібно було підписати безліч документів.

— Дякую, — Влада ще міцніше обійняла коханого. — Це дуже велика сума, але обіцяю, що поверну все до останньої копійки.

— Жодні гроші не вартують життя близьких людей. Я б віддав всі статки, щоб врятувати своїх батьків, однак було пізно, — він притис її до себе. — Для мене це невелика сума. Тим більше, що за щастя у твоїх очах, я готовий віддати все на світі.

Двері в палату відчинилися і туди влетіло декілька лікарів. Вони почали готувати чоловіка до операції з вартою заздрості активністю. Повернулась мати з текою документів в руках.

— Доню, ви з дороги. Їдьте та відпочиньте. Нам немає потреби всім сидіти тут.

— Я залишусь. Не зможу сидіти вдома в очікуванні новин. — Жінка кивнула, а Влада звернулась до Назара. — Тобі не обов'язково сидіти поряд зі мною. Якщо ти хочеш відпочити, я зрозумію.

— Про що це ти? Я буду з тобою. Ти будеш підтримувати маму, а хто підтримає тебе?

Він міцно стис її руку і вони пішли до операційної, куди повезли батька. Час тягнувся повільно, немов хтось вирішив познущатись з них. Вони намагались говорити про якісь дурниці, щоб хоч якось відірватися, але нічого не допомагало.

Пройшло вже три години, однак з операційної не було жодних звісток. Злата лежала на плечі Назара заплющивши очі та насолоджуючись його аурою впевненості. Дивно, але так ставало легше. Вона розуміла, що більше не самотня. В його кишені задзвонив телефон і він піднявся.

— Піду принесу нам кави та відповім на дзвінок.

Влада кивнула.

— Кава не завадила б.

Коли Назар зник в коридорі, Ліза перевела на доньку цікавий погляд.

— Він красунчик, — констатувала жінка. — Однак, я знаю, що цього мало, щоб підкорити твоє серце. А судячи з того, як блищать твої очі, ти закохана до нестями.

— Він дуже хороший, — промовила Влада і її губ торкнулась мрійлива посмішка. — Кожен раз коли я потребую допомоги, він немов відчуває це і підставляє мені плече.

— Схожий на твого батька, — усміхнулась Ліза. — Ми тепер в боргу перед Назаром. Молитиму Бога про його здоров'я. Сподіваюсь ви зробите одне одного щасливими.

Назар повернувся з кавою для жінок та сів поряд з Владою. Вони сиділи мовчки, кожен занурений у свої думки. Пройшло ще дві години і нарешті з операційної вийшов втомлений лікар. Він підійшов до них.

— Операція пройшла успішно. Ми видалили пухлину, однак доведеться пройти всі простеження, щоб виключити ризик рецидиву та утворення метастаз.

— Дякую вам, — Ліза плачучи та схлипуючи обняла спочатку лікаря, а потім Назара. — Нам вас прислав сам Господь. Не знаю, що б трапилось, якби не ваша допомога.

— Я радий, що все добре. Це найменше, що я можу зробити для вашої доньки.

Ліза залишилась в лікарні поряд з чоловіком, а Влада викликала таксі й вони з Назаром поїхали додому. Обоє були стомлені фізично та морально. Швидко прийнявши душ, вони вклались в ліжко в кімнаті Влади.

— Ти така мила на тих фотографіях, — прошепотів Назар вказуючи на рамки де Владі було дванадцять років.

— Завтра покажу тобі свій альбом. Там є багато цікавого.

— Ловлю на слові, — він поцілував її в чоло та накрив ковдрою. — А тепер спімо. Завтра вранці відвезу тебе в лікарню, а сам поїду в аеропорт.

— Добре. Як довго я можу побути з татом? — вона розуміла, що з її сторони було не коректно поїхати з роботи не взявши відпуск своїм коштом.

— До кінця тижня в тебе відрядження. А потім доведеться повернутись.

Вона кивнула й обійняла його за шию насолоджуючись запахом коханого. Нічого не могло зрівнятись з тією любов'ю, яка поглинала її з головою.