Глава 15

За вікном пролітали неймовірні пейзажі гір даруючи серцю особливу насолоду. Сніг майже зійшов і на деревах з'явилися перші бруньки. Нарешті Влада поверталася додому і розуміння того, що вона залишає минуле позаду приносило її душі зцілення.

Два тижні вона терпіла на собі косі погляди та зневажливі посмішки, але дівчина розуміла, що це була заздрість. Вона навчилась не зважати на чужу думку і цим завдячувала Назарові. Їй не вірилось, що вже сьогодні вона обійме маму і тата, а ще відвідає могилу свого синочка. Завтра б йому виповнилось чотири роки, однак Господь вирішив по іншому.

На очі Влади навернулись сльози. В її роки дівчата насолоджуються особистим життям, а вона пережила стільки всього за один рік, що іноді їй здавалось неначе пройшло все життя. Назар так нічого і не знав. Влада не могла розповісти йому про те що трапилось... Та й навіщо? Це була така страшна ніч в її житті, що навіть не хотілось згадувати...

Відчувши, як вібрує в сумочці телефон Влада витягла його та глянула на екран. То був Назар. Серце дівчини пришвидшило свій ритм, а на губах з'явилась посмішка.

— Привіт, — сказала вона прийнявши виклик. Не проходило і дня, щоб Назар не телефонував як мінімум двічі на день.

— Привіт, крихітко, — почула вона з того боку його хриплий голос і в животі заворушились метелики. — Ти вже в дорозі?

— Так. Нарешті повертаюсь додому. Аж не віриться, що ця жахлива робота залишилась позаду.

— Я скучив, — він декілька секунд помовчав, а потім промовив. — Не пам'ятаю, щоб коли-небудь так сильно за кимось сумував.

Його слова лестили їй, однак в душі все ще жив страх, що це всього-на-всього чергова його гра. Однак вона відчувала те ж саме, про що говорив Назар.

— Я теж сумую... — зітхнула Влада. Вона хотіла розповісти йому, як іноді їй здається, що вона божеволіє від туги за ним. Що вона закохалась вперше в житті та не знає, що робити з цим. Однак, вона боялась, що він втече від таких відвертостей.

— Коли я зможу забрати тебе?

— Через тиждень.

— Ще цілий тиждень? — протягнув він. — Я збожеволію. Ти навіть не уявляєш, як сильно я хочу тебе... — Влада відчула, як її шкіра вкрилась сирітками від його хриплого голосу.

— Всього тиждень. Він промайне, що й не помітиш, — засміялась вона.

— Сподіваюсь, що ти маєш рацію, — Назар зітхнув. — Мені потрібно бігти. Перерва закінчилась. Вечором зателефоную.

— Добре. Гарного тобі дня.

— Дякую, тобі теж. Цілую.

— І я тебе.

Влада поклала телефон, навіть не помічаючи, як на її губах з'явилась мрійлива посмішка. Поки що вона не усвідомлювала наскільки глибоко Назар застряг в її серці. Вона не думала про те наскільки серйозне те почуття, яке змушує метеликів в животі оживати кожен раз коли вона думала про нього. І це було дуже небезпечно для неї.

Однак зараз її настрій був неймовірним і здавалось, що ніщо не може зіпсувати його. Життя налагоджувалось. Це давало Владі можливість вибратися з болота в якому вона застрягла.

Минулого тижня на її електронку прийшла відповідь на резюме від однієї з найбільших будівельних корпорацій України. Її запрошували на співбесіду. Судячи з повідомлення, креслення Влади оцінили і якщо вона пройде співбесіду, її візьмуть на випробувальний термін. Як не крути, а це була робота її мрії. Компанія надавала працівникам житло та транспорт, а це був неймовірний бонус через який Влада хотіла кричати від радості.

Коли нарешті таксі зупинилось біля невеличкого будиночка в який вони переїхали три роки тому, Влада розплатилася та вийшла з машини. Вона окинула поглядом акуратно підстрижений газон та відкрила хвіртку. Двері відчинилися і на порозі з'явилася заклопотана мама. Побачивши доньку жінка заплакала та кинулась до Влади.

— Донечко. Нарешті ти вдома, — вона поцілувала її в лице та міцно притиснула до себе.

— Ти так стискаєш мене, ніби ми не бачились десять років, — розсміялась Влада обіймаючи маму.

— Ми з татом не могли дочекатись твого повернення. Ходімо, ти напевно голодна.

Вони увійшли до будинку. Тато вийшов на зустріч доньці широко посміхаючись.

— Красуне, з приїздом, — Влада, як в дитинстві кинулась йому на шию та поцілувала в щоку.

— Дякую. Як ти себе почуваєш?

— Вже краще, доню, — він перевів тему. — Мий руки та сідаймо обідати. Розкажеш, як твої справи.

Дівчина оглянула батька, який дуже схуд і намагаючись не видати болю при погляді на нього.

Коли вони сіли за стіл мама звично бігала по кухні накриваючи на стіл. Від неймовірного запаху їжі шлунок Влади скрутився у вузлик. Вона дуже скучила за смаком маминої їжі. Дивлячись на батька, який колись був строгим та владним, Владі знов захотілось заплакати. Він постарів. Згорбився. Вона не могла бачити його таким, однак хвороба з якою він боровся майже п'ять років, брала гору. Було потрібне коштовне лікування, тому Влада працювала немов проклята. Вона знала, що не дозволить йому здатись. Так, як він колись не дозволив їй.

Три роки тому у них було все: великий будинок, дача, машина для кожного члена сім'ї, прибутковий бізнес. В той день коли вони дізнались, що у батька рак шлунку, його партнер обікрав його, забравши велику частину коштів з банківського рахунку та зник. Компанія збанкрутіла і татові довелось продати її за копійки. Потрібні були шалені гроші на лікування в Німеччині, тому вони спочатку продали машину мами та Влади, однак, рахунок за навчання в Англії був теж великим і вони продали будинок та переїхали в менший. Потоцький нічого не хотів навіть чути, коли Влада сказала, що переведеться на український факультет. Він вважав, що освіта доньки це головна інвестиція, яка дасть їй квиток у майбутнє.

Однак хвороба була важкою. На лікарні йшли всі кошти. Звичайно виступи в танцювальній трупі приносили немалий дохід, однак, щойно директор дізнався про вагітність Влади, то попросив її звільнитись без зайвого шуму. Дівчина працювала офіціанткою в барі. А ночами писала реферати на замовлення та креслила проєкти. Та тих грошей все одно не вистачало. Коли її вагітність стала надто помітна, дівчина перевелась на заочну форму навчання. За місяць до родів вона повернулась в Україну, але стан тата погіршився і його забрали в лікарню. Нерви та стрес зробили свою справу. Ту ніч Влада не забуде ніколи...

Вона прокинулась посеред ночі відчуваючи пекельний жар. В неї раптово піднялась температура тіла. До родів було, ще три тижні, тому перелякавшись дівчина викликала швидку. Мама була поряд з татом в лікарні, тому очікувати допомоги не було від кого.

Поки приїхала медична допомога, Владі стало дуже погано. Її нудило та паморочилось в голові. Спину прорізав дикий, оперізувальний біль і вона кричала та стогнала від спазмів. Нарешті швидка привезла її до лікарні та на носилках завезла до коридору. Вона пам'ятала, що втрачала свідомість і їй підключали кисневу маску. Швидке УЗД показало, що серцебиття дитини падає, однак лікарі не могли одразу встановити причину. Згодом стало відомо, що в сечі раптово піднявся білок. Його вміст був критично високим. Нирки відказували. Лікарі вирішили провести екстрений кесарів розтин...але було вже пізно. Дитя народилось мертвим.

Ці картини пробігали перед її очима немов жахливий сон і Влада труснула головою, щоб відігнати раптовий біль, який прийшов разом зі спогадами.

— Як твоя робота? — вивела зі ступору доньку Ліза.

— Нормально, за ці місяці я заробила достатню суму для твого повторного обстеження, — Влада перевела погляд на тата беручи з тарілки шматок хліба.

— Доню, — він тяжко зітхнув. — Я вдячний тобі, але це твої гроші. Я не можу весь час сидіти на твоїй шиї.

— Це не обговорюється, — вона була істинною донькою свого батька. — Ти пройдеш обстеження. Тільки заради цього я терпіла всі ті приниження та зверхність. Тим більше, що через тиждень я їду до Києва. Мені запропонували дуже престижну посаду. Так, що все налагодиться.

— Ти що, житимеш в Києві? — засмучено запитав Олександр, не вірячи, що донька скоро знову покине їх, але розуміючи, що це не абияка перспектива.

— Так, — Влада поклала свою руку на руку тата посміхнувшись. — Але я буду часто приїжджати.

— Я вдячний Богу за таку доньку, — тато посміхнувся та потиснув руку Влади.

Вранці Влада проснулась та зібралась з мамою на цвинтар. Чотири роки, як вона поховала сина пролетіло, немов декілька місяців. Їй не вірилось, але втекти від правди було нікуди. Вона розуміла, що, якщо їхні з Назаром стосунки стануть серйозними вона буде змушена розповісти йому про сина. Однак боялась, що він буде шокований та розлючений... А з іншого боку, вона не повинна нести цей біль на самоті.

На цвинтарі було мало людей. Влада витягла сухі квіти з вазочки бажаючи замінити їх на свіжі.

— Я піду по воду, — сказала мама поплескавши доньку по плечі. Дівчина кивнула.

— Привіт синку, — прошепотіла вона. — Вибач, що так довго не приходила. Я була далеко...

Запалюючи свічки вона сіла на лавку поряд продовжуючи говорити, що робила кожен раз коли приходила сюди. Вона немов виливала душу і їй ставало легше.

— Знаєш... Я зустріла твого тата... — вона заплющила очі. — Він нічого не знає про тебе, але скоро я все розповім... Обіцяю, — по лиці покотились сльози. — Мені так шкода, що він не матиме змоги познайомитись з тобою. Мені так жаль...

Влада затулила обличчя руками відчуваючи себе самотньою, як ніколи. Вона згадала, як побачила своє дитя після пологів. Хлопчик був точною копією свого тата. Навіть не могло бути сумніву, що це його дитина, але Назар не знав нічого. Він просто залишив її з наслідками розгрібати все самій...

Влада захотіла подзвонити до нього та попросити приїхати. Розповісти про сина, який так і не побачив цього грішного світу. Однак дівчина придушила цей порив.

Вона подумала про те, що все могло бути інакше. Що вони б могли бути з Назаром разом і в них би був зараз син... Однак для чого ятрити рану запитаннями "якби"? Вона вже не дізнається, як могло б бути. Однак Влада змогла пережити цей біль та вірила, що попереду тепер тільки щастя.